Розділ 53 «Ключ»

Після роботи я стрімголов помчала до Кристаль — хотілося якнайшвидше владнати справу з ключем. Відчуття відповідальності тиснуло, не давало вдихнути на повну, а серце калатало від нетерплячки. Проте коли я дісталася до її кімнати, двері були зачинені. Я завмерла, прислухаючись до тиші за ними, наче могла силою думки змусити її з’явитися. Марно.

На зворотному шляху я зіткнулася з дівчатами просто на порозі нашої кімнати — вони кудись поспішали перед вечерею. Ми обмінялися кількома короткими репліками, та новинами. Їх, звісно, найбільше цікавило, чи вдалося мені роздобути ключ. І вже наостанок Бетті, ніби між іншим, спитала, чи я вже вирішила, що подарую Тісу. Це питання застало мене зненацька, і я на дещицю секунди зависла, переварюючи почуте.

Подарунок? Тісу?

У нашому світі це звучало якось дивно, навіть недоречно... Але я лише кивнула й пробурмотіла щось нечітке, пообіцявши собі повернутися до цієї думки пізніше.

На щастя, дівчата не затрималися — сил на розмови в мене вже не лишалося. Щойно за ними зачинилися двері, я перейшла в режим повного автопілота: душ, переодягання, жодної зайвої думки. Особливо — про Кейла й Реда... І хоча ранкова лють вже вщухла, проте на її місце повільно заповз липкий, впертий неспокій. І я наразі не уявляла, як його позбутися.

До того ж тягар відповідальності теж не відступав: тиснув на мене, мов кам’яний валун, викликаючи страшний дискомфорт...

Тож щойно я опинилася в коридорі, ноги самі понесли мене знову до Кристаль. Мені був конче потрібен той клятий ключ. Без нього вечірка розсиплеться, ніби картковий будиночок. А з нею — і всі мої плани, усі сподівання...

Однак Стілл знову не було на місці. І цього разу тиша за її дверима здалася мені ще гнітючішою. Трясця. Усе всередині мене раптом провалилося вниз і засмоктало під ложечкою, наче я летіла в безодню... Надія почала потроху танути, мов сіль у воді.

Я попленталася до Їдальні, відчуваючи себе жалюгідною невдахою. Дорогою думки, наче зграя ос, накинулися на мене — дзижчали, жалили, не давали спокою...

У нас дні народження завжди проходили однаково: сухе повідомлення про новий статус або про те, скільки ще лишилося до нього. І все. Жодних свят, подарунків, офіційних привітань.

Ми з Еббою й Тісом теж не робили з цього події — обмінювалися коротким «З днем народження!» й розходилися у справах.

Проте тепер… питання Бетті про подарунок збили мене з пантелику. Я несподівано усвідомила, що не маю жодного уявлення, що можна подарувати Тісу. Що дарують тому, хто звик нічого не чекати? Я перебирала варіанти, один за одним, та жоден не здавався гідним. Не для нього.

Тож тепер усі думки вирували навколо двох речей: ключ од Кулі й подарунок для Тіса. Дві цілі, два тугі вузли, що тримали мене в постійній напрузі. Я знову й знову ловила себе на думці: а що, як я не встигну? Що, як усе розсиплеться?

***

Коли я зайшла до Їдальні, друзі вже були на місці, збуджені, мов на голках, з якоюсь підозрілою змовницькою енергією. Усі, крім Тіса. Він був, як і завжди, зосереджений і трохи похмурий.

Щойно я приєдналася до них, як Тіс уп’явся в мене уважним поглядом, у якому читалося німе запитання: «Що тут відбувається?» Він явно щось запідозрив, хоча навряд чи пов’язував це з власним днем народження. Мені залишалося лише знизати плечима й зобразити щиру розгубленість — мовляв, я тут ні до чого, сама нічого не второпаю.

Вечеря минула в дивній, натягнутій тиші. Здавалося, всі чекали якогось сигналу: жесту або слова, однак ніхто так і не наважився зробити перший крок. Це й на краще.

***

Перед Вечірнім тренуванням я знову подалася до Стілл. Серце калатало мов навіжене, а нерви, здавалося, ось-ось луснуть од шаленої напруги. Та коли я побачила тонку смужку світла під її дверима, в голові спалахнуло полегшене: нарешті.

Я постукала, і двері відчинилися майже миттєво.

— Ріко? —  здивування в голосі Кристаль було щирим. Вона швидко втягнула мене всередину, зачинила за мною двері й без зайвих вступів запитала: — Ти щось з’ясувала?

Я затримала подих, потім глибоко вдихнула й обережно відповіла:

— Ем... У мене є певна інформація… але дещо ще треба перевірити.

Її обличчя миттю змінилося: погляд став жорстким, губи стиснулися в тонку лінію.

— І..? — кинула вона, вже прямуючи до столу.

— Це правда, що Начальниця Колонії завтра вирушає... — озвалася я їй услід.

— Так, — різко урвала вона, шпарко розвернувшись до мене, й напружено додала: — Разом із Тренером Сінгом. Та звідки ти…

— Підслухала випадково, — швидко перебила я, ступаючи до неї ближче.

Кристаль присіла на край столу, примружилася, вдивляючись у мене. У її погляді змішалися настороженість і недовіра.