Розділ 52 «Проста складність»

Кілька хвилин до шикування на Стройовому Плацу ми з Бетті й Еббою провели, схилившись одна до одної, наче змовниці. Говорили пошепки, раз у раз озиралися, проте в очах кожної полискувало хвилювання, нетерпіння й та п’янка нотка забороненості, що ховалася в самому слові «вечірка».

Ми нашвидкуруч розподілили ролі: хто за що відповідає, що й кому передати і як не потрапити на очі Дорослим. Найскладніше завдання дісталося мені — вмовити Кристаль дістати ключ од Кулі. Це звучало приблизно як спроба переконати сталеву плиту відчинитися за власним бажанням. Та я лише кивнула й пообіцяла, що після роботи спробую.

***

Сьогодні мене знову поставили на Кухню. Разом зі мною працювали Пат, Кейл і ще одна дівчина з нашого з Кейлом класу — номер 50-27: невисока брюнетка з карими очима, чий страх я відчула майже відразу. Він не впадав у вічі відкрито, радше осідав тонким пилом у кожному її русі. Як і більшість Учнів Колонії, вона дивилася на мене насторожено, з прихованим острахом: говорила мало, трималася осторонь і час од часу несвідомо поправляла чорне волосся, що вперто вибивалося з-під косинки.

Утім, до таких реакцій я давно звикла. Обережні погляди й скуті жести перестали вирізнятися з-поміж інших, тож я не надто звертала на них уваги.

Зате варто було Кейлові опинитися поруч, як її страх відступав, поступаючись чомусь іншому — чи то захопленню, чи надії. І це зовсім не дивувало, бо Кейл почувався тут, як риба у воді. Усмішки, легкі жарти, невимушені дотики — він роздавав їх щедро, мов цукерки. А 50-27 ковтала все це з вдячністю, хоч і старанно вдавала скромність. Її очі світилися, вона ніяковіла від його жартів, раз по раз поправляла волосся, ловлячи грайливий погляд, і мимоволі тягнулася до нього плечима, коли він опинявся поруч.

А я… я вперто переконувала себе, що мені байдуже. Що це просто Кейл — і нічого нового тут немає. Він завше був таким. Я старанно ігнорувала його: чіплялася за роботу, за план, за думки про вечірку, за будь-що, аби лишень не дивитися в його бік і не помічати, як легко йому вдається бути чарівним із кожною, хто опиняється поруч.

Я старалася. Справді. Та кожен його дотик до її плеча, кожне недбало кинуте їй «ти така кумедна» штрикало дрібними уколами просто в серце. Не те щоб боляче, зате без упину.

Раптом я помітила, що стискаю ніж так міцно, що аж кісточки побіліли. І закортіло або розсміятися з власної дурості, або жбурнути в неї щось важке. Бажано без свідків.

Та замість цього я лише повільно вдихнула.

Це неважливо. Це дрібниці. У мене є план. Є завдання. Є вечірка, яку треба врятувати. І ключ, який потрібно дістати. Усе інше — лише тло.

Принаймні я дуже хотіла в це повірити. Тож трималася за цю думку, мов за край стільниці, аби не провалитися глибше в себе.

***

Згодом доля підкинула нагоду залишитися з Патом наодинці: нам доручили принести воду з сусіднього приміщення.

Там напівтемрява й прохолода різко контрастували з яскравою, задушливою Кухнею, а сирі кам’яні стіни так гучно відлунювали наші кроки, що мимоволі хотілося йти навшпиньки.

Ми мовчки несли порожні цебра, і я відчувала страх у душі, від того що не знала, з чого почати важливу розмову.

Зупинившись біля крана, я нарешті зібралася з духом і, глибоко вдихнувши, тихо вимовила:

— Патрику, мені потрібно тебе про дещо запитати…

Він глипнув на мене з насторогою, однак не озвався, а лише слабо кивнув. Темно-сині очі, зазвичай спокійні й трохи задумливі, тепер були зосереджені й серйозні.

Повітря між нами ніби ущільнилося, наповнившись мовчазним чеканням наступних слів.

— Скажи, будь ласка… що ти знаєш про... маму? — я дивилася йому прямо в очі, силкуючись сильно не тиснути, але й не відступати. Бо це було важливо. Надто важливо.

Пат знову насторожився. Плечі ледь сіпнулися, а брови зійшлися в задумі. Та відповіді не пролунало.

— Патріку… прошу... — повторила я, і цього разу в голосі звучало не лише прохання, а й тривога, біль і нестерпне бажання дізнатися правду.

Він насупився, замовк на кілька секунд і зрештою повільно кивнув. І вже за мить його слова пролунали просто в моїй голові:

— Бабуся казала, що мама була зовсім ще юною, коли познайомилася з батьком… Я не знаю точно, де і як це сталося. Але знаю, що вони дуже швидко закохалися… а потім… ну… ти ж розумієш?

Пат обережно підняв на мене погляд і трохи зашарівся. Я відповіла ледь помітним кивком. Так, я розуміла. Можливо, навіть надто добре. Його мати була ще майже дитиною, коли зустріла Еммеріха Вінґарда. Коли закохалася. А згодом — завагітніла. Тож не можна було відкидати ймовірності, що вона носила дитину ще до повноліття й померла під час пологів. Та чи пішов би на такий ризик сам Еммеріх Вінґарда? З усього, що я вже про нього знала, він не був ані простаком, ані дурнем. Тож навряд чи.