Розділ 51 «Напередодні»

Наступного ранку світ зустрів мене тупим, пульсівним болем у скронях — таким, ніби хтось методично забивав у голову іржаві цвяхи. Повітря тиснуло, важке й задушливе, мов просякнуте свинцем, а кожен рух вимагав надлюдських зусиль. Настрою не було, як і сил — певно, випарувалися разом зі сном.

Я мовчки сповзла з ліжка й попленталася до умивальника, сподіваючись, що холодна вода зітре з обличчя цю мляву, роздратовану подобу мене.

Коли повернулася до кімнати, Бетті з Еббою вже стояли напоготові: охайні, зібрані, повністю готові вирушати на Тренування. Бетті — стримана й зосереджена, з відточеною впевненістю, що завжди здавалася мені трохи штучною. Ебба ж — суцільна веселкова буря: усмішка до вух, очі блищать, енергія так і хлюпає через край.

Я зиркнула на них таким поглядом, у якому, либонь, жовчі було більше, ніж прихильності. Їхня ранкова бадьорість дряпала мені нерви, як наждачка по шкірі.

Переодяглася я похапцем, навіть не намагаючись надати собі більш людського вигляду. Потім, ледве волочачи ноги, потеліпалася за дівчатами на Тренування. Вони щось весело щебетали, намагалися втягнути мене в розмову, та я лишень насуплено відмахувалася — мовляв, от точно не зараз.

Щойно ми переступили поріг Тренувальної зали, я  зітхнула з полегшенням. Середа. А отже, Тренера Сінга сьогодні не буде. І хоч я не вірила в дива, цього разу подумки подякувала небесам.

Учні, заходячи до зали, миттєво шикувалися в рівні шеренги — чітко, бездоганно, наче за невидимою лінійкою. Попереду, як завжди, стояли, Тренер Ферлес і Тренерка Ізі — у звичних позах: ноги на ширині плечей, руки за спиною, погляди уважні. Трохи позаду застиг Тіс, більше схожий на кам’яну статую, ніж на живу людину.

Я буркнула щось на кшталт привітання й стала поруч із ним.

— Як ти? — пошепки спитав він, лише трохи повернувши голову в мій бік. Темні очі уважно вивчали моє обличчя, і в тому погляді було забагато турботи — саме тієї, що зараз різала по живому. Хотілося або відвернутися, або вдарити, аби тільки це припинилося.

— Нормально, — сухо відрубала я.

Говорити не хотілося. Взагалі нічого не хотілося. Навіть дихати поруч із кимось, хто здатен побачити, як усе в мені тріщить по швах. А Тіс знав мене занадто добре, тож явно вже щось запідозрив. Крім того, дівчата попросили поки що нічого не казати йому про вечірку — і це дратувало не менше за все інше. Як і вони самі. Як і весь цей ранок.

Тренер Ферлес узявся за свою звичну промову — довгу, гучну, переповнену пафосом, який мав би надихати, та сьогодні це звучало як знущання.

Я майже не слухала... Мене дратувало буквально все. Хотілося тиші. Глухої, мертвої тиші, у якій можна було б сховатися. Та голос Тренера розлітався залою, відбивався від стін і повертався до мене, б'ючи по голові, мов здоровезна кувалда.

Потім почався переклик. Здавалося, він тривав цілу вічність. Усередині мене все калатало, ледь стримувана лють пульсувала під шкірою, просилася назовні... І коли нарешті настав час битися, я вже була на межі. Готова вгризтися в будь-кого, хто трапиться на шляху.

Сьогодні Тренери приготували нам «особливе завдання» — так звану масову бійню. Всі Учні виходили на поєдинок водночас, розбиті на пари. Суцільне безладдя, контрольоване лише сухим ритмом команд. Моєю парою став хлопець трохи молодший за мене — номер 84-16. Худий, невисокий, з яскравим розсипом ластовиння на носі й щоках, наче хтось недбало бризнув іржавою фарбою на біле полотно. Він виглядав тут геть чужим — ніби його місце було не серед поту, синців і криків, а десь у Бібліотеці, з книжкою в руках... І, можливо, все минуло б спокійно, якби він не дратував мене до нестями. Просто самим фактом свого існування. Обережним поглядом, що ковзав по мені. Прискореним диханням. Ластовинням. Своєю присутністю...

Тож коли пролунав сигнал до бою, у мені вже вирувало пекло. У хлопчини не було жодного шансу... Щойно він ступив крок уперед — і я з розвороту вгатила ногою просто йому в скроню. Він навіть не встиг усвідомити, що відбувається... З глухим стуком гепнувся на підлогу, встигнувши лише виставити руки, інакше б розтрощив собі ніс. Коротко кажучи, другим ударом я вибила його з гри. Жорстко. Без вагань і без жодної крихти жалю. Коли його очі закотилися й тіло обм’якло, я завмерла над ним, дихаючи ривками й міцно стискаючи кулаки, що ще тремтіли від напруги. У скронях гупав важкий, ритмічний пульс, як барабан бойового маршу.

Учні навколо заціпеніли, побачивши, що сталося. Їхні налякані обличчя, розгублені погляди лише підкидали хмизу у вогонь, що вже палав у мені. Я відчувала, як розжарююся зсередини, як щось темне й нестримне росте, вимагаючи виходу... Краєм ока помітила, що дедалі більше Учнів зупиняються, витріщаючись на мене з жахом. Світ перед очима несподівано почав плисти, наче розмитий акварельний малюнок. У голові гуділо — ніби зсередини хтось гатив важким молотом. І останнє, що закарбувалося чітко, — перелякані очі Ебби й збентежене обличчя Бетті, яка щось швидко шепотіла Тісу на вухо…

А потім щось у мені наче перегоріло... або, радше, вибухнуло. Я рвонула вперед, мов випущена з дула куля, і вчепилася Тісу в куртку. Він навіть не встиг як слід здивуватися — мій кулак уже вперіщив йому в обличчя. Кров бризнула в повітря, обсипавши мою шкіру червоними цятками.