Розділ 50 «Печиво й пророцтво»

До вечора мене вже геть знудило. Час тягнувся, мов розпечена смола, і кожна хвилина розросталася до розмірів вічності. Заснути не вдавалося — тіло нило, а розум не давав спокою. Робити було нічого, а тиша навколо лише підсилювала гул у голові. Думки, ніби зграя голодних ворон, кружляли над свідомістю, клюючи її з усіх боків.

О дев’ятій мене нарешті випустили. Інші Учні ще були на Тренуванні, тож вулиці майже спорожніли. Охоронниця мовчки провела мене до дверей Житлових приміщень. Дорогою ми не обмінялися жодним словом — тут це нормально. Однак на порозі я раптом зупинилася. Навіщо — достеменно не знаю. Можливо, просто хотілося бодай на мить відчути себе людиною, а не безликим гвинтиком в цьому холодному механізмі. Я озирнулася, спробувала натягнути на обличчя щось схоже на усмішку й тихо промовила:

— Дякую. Ви були дуже люб'язні.

Охоронниця лише знехотя гмикнула — так, наче відганяла надокучливу муху. Я зітхнула й мовчки переступила поріг. Ну, я принаймні спробувала…

***

Усередині Житлових приміщень панувала порожнеча. Щойно двері зачинилися за спиною, на мене навалилася дивна, липка втома — така, що несла знемогу й безсилля. А от розум не відпускав: у голові вирувало тисячі безладних думок.

Ще один день було змарновано. Без тренувань, без занять. Це вже починало дратувати. Хоча… далебі, я не шкодувала, що пропустила роботу. Вона виснажувала до краю. Та і я ж не навмисне порушила правила — Карцер був випадковістю. У всьому винен цей клятий Сінг! Хай йому грець!

 Я важко зітхнула й поплелася вниз по сходах. Єдине, що тримало мене на ногах, — це думка про душ. Якщо пощастить, я встигну до повернення інших.

***

Мені поталанило —  вода в душі виявилася теплою,  і на кілька хвилин я дозволила собі розчинитися в цьому затишку без слів і думок. Стало трохи легше.

Проте щойно я вийшла з душу — ноги почали підкошуватися, наче стали ватяними. Я ледве доповзла до кімнати, відчуваючи, як тіло з кожним кроком все більше порожніє... Останнім часом я майже не їла, майже не спала. Постійна напруга висмоктала з мене всі сили, залишивши лише тонку, крихку оболонку, мов яєчна шкаралупа.

Я впала долілиць у ліжко й, здається, відразу провалилася в темряву.

***

Я прокинулася від того, що хтось наполегливо трусив мене за плече. Повіки здавалися важкі, немов налиті свинцем, і я ледве змогла розплющити очі. Наді мною схилилися два стривожені обличчя — Бетті та Ебба.

— Ріко... ти як? Чуєш мене? — голос малої тремтів, але рухи були рішучими, вона не припиняла мене будити.

— Та все нормально… — пробурмотіла я, намагаючись не провалитися назад у сон просто перед ними. — Було б ще трохи часу поспати… — докинула, позіхаючи так широко, що очі засльозилися.

Ебба нарешті відпустила мене, схрестила руки на грудях і скривилася.

— Ти ж була в Карцері, хіба там не виспалася? — її голос уже не тремтів, а, навпаки, у ньому з’явилася суха, трохи глузлива твердість.

— Якщо все, що я чула про Карцер — не байки, — стишено вимовила Бетті, з вибалушеними від жаху очима, — то це справжнє пекло. Як там взагалі можна вижити? Не те що їсти чи спати...

— Через кілька днів організм сам перемикається на автопілот, — я стенула плечима, глузливо підіймаючи кутик рота. — Їжа, сон, дихання — все відбувається механічно. Звикаєш, повір.

— Ти що, зовсім нічого не їла сьогодні? — стривожено вигукнула вона, мимохіть відступаючи на крок.

Я потягнулася, а потім, повільно сіла, відчуваючи, як світ злегка хитається, мов човен на воді.

— Як це не їла? Їла, звісно, — відповіла, стараючись надати голосу бодай якусь легкість. — Хліб і воду. Десь опівдні, якщо не помиляюся… — знову позіхнула, прикривши рот долонею.

Бетті тихенько йойкнула, притиснувши руки до грудей, мовби це вона щойно пережила Карцер. А Ебба, не промовивши й слова, рушила до своєї шафки, відчинила її, дістала звідти пачку печива й кинула мені. Я зловила її на льоту, і в ту ж мить щось стрельнуло в голові.

Печиво. Таке ж саме, що було в моєму наплічнику в Оранжереї... Таке ж саме, що ми з Редом їли у тому дивному, напіврозмитому маренні... Тоді — примара. Тепер — реальність. Дивний збіг, але...

— Дякую, — задумливо видихнула я, стискаючи пачку в долонях. Потім ковзнула трохи причмеленим поглядом до Ебби — вона радо всміхнулася. І в ту ж мить мені здалося, що світ навколо став трішки менш ворожим.

— Звідки це у тебе? — напружено спитала Бетті. Її насторожений погляд хутко пробіг по печиву, а потім зупинився на малій.

— Звідти, — відповіла та з кривенькою усмішкою, змовницьки підморгнувши мені, наче ми щойно здійснили щось велике й заборонене. Я не втрималася — всміхнулася, хоч і трохи нервово.