Розділ 49 «Марення»

Я розплющила очі. Світ ще дрімав, загорнутий у напівпрозору серпанкову тишу. Світанок тільки-но починав розплітати ніч, і перші бліді нитки світла ковзали по скляному куполу наді мною. Знадобилося кілька секунд, щоби сфокусувати погляд і розпізнати простір. А тоді, мов спалах, прийшло усвідомлення: я в Оранжереї.

Тепле, вологе повітря, аромат рослин, що дихали у напівсні, огортали мене приємним, млосним відчуттям. Я спробувала пригадати, як сюди потрапила, та думки були ще сонні, розсипані, мов пелюстки, розметені вітром.

Я повернула голову — Ред лежав зовсім поруч. Моя рука була в його долоні, а на зап’ясті поблискував браслет. Хлопець не спав, просто мовчки дивився на мене з тією глибокою увагою, яка змушує серце битися трохи швидше.

— Доброго ранку, — прошепотів він майже нечутно.

— Доброго ранку... — відповіла я так само тихо. Потім, трохи голосніше, стараючись приховати раптове збентеження, запитала: — Ти давно прокинувся?

— Щойно. На кілька хвилин раніше за тебе. І встиг помітити, яка ти гарна, коли спиш, — в оксамитовому голосі вчувалася м’яка, весела нотка.

Я лише злегка підняла брову, намагаючись виглядати невимушено, хоча всередині все тремтіло.

Ред затримав погляд на мені, і раптом на його вустах розквітла ніжна чарівна усмішка, від якої в животі почали пурхати метелики.

— Знаєш, я б зараз усе віддав за гарячий душ.

Я не втрималась і, лукаво всміхнувшись у відповідь, перепитала:

— Усе? — піднялася на лікті, ще раз глянула на нього: волосся скуйовджене, теплі, живі очі. Потім сіла, і тіло відразу нагадало про себе. — Ох... — простогнала я, відчуваючи ломоту в кожному м'язі. — Спати на траві — не така вже й романтична ідея, як пишуть в книжках, — пробурмотіла, розминаючи затерплу шию.

— А мені сподобалося, — визнав Ред з грайливою усмішкою, зручно вмостившись на лікті.

Я підвелася, розім’яла руки й ноги, відчуваючи, як тіло поступово повертається до життя. І в цю мить — серед зелені, м’якого вранішнього світла та присутності Реда — було щось таке справжнє. Щось, що хотілося зберегти, не розгубити.

— Куди це ти? Ще ж рано, — знов озвався зеленоокий красень, повертаючи мене з думок. Він дивився знизу вгору, в очах — сонна ніжність, змішана з чимось новим і зовсім незвичним.

— Гарячого душу тут не знайдеш, — відказала я, криво посміхнувшись, — та зрошувач із водою кімнатної температури — це в межах моїх можливостей.

— Ріко, ти просто чарівниця! — вигукнув він, миттєво підхопившись, ніби я щойно запропонувала йому квиток до казкового світу. В його погляд зоріла дивна, світла радість.

Я знала, як увімкнути полив, бо іноді допомагала Вчительці Селл у кабінеті біології, а вона належала до тих Дорослих, що говорять багато, і якщо слухати уважно, можна вловити більше, ніж вони самі планували сказати. Тож я підійшла до панелі й натиснула кнопку — і раптом все навколо вибухнуло водяними струменями. Потоки бризнули з усіх боків, наче сама Оранжерея прокинулася й вирішила влаштувати ранковий душ для своїх гостей. Хотілося заверещати, однак я вчасно схаменулась, тож лише пискнула, як налякана мишка, що випадково шубовснула у фонтан.

Ред весело засміявся, з тією безтурботністю, яку я рідко бачила в ньому. Потім він ступив під один із найщедріших струменів. За кілька секунд його одяг прилип до тіла, а мокре волосся потемнішало й злиплося. Він струснув головою, розбризкуючи краплі навколо, мов пес, що щойно виліз зі ставка. Хе. Я пригадала, як щось подібне нам показували у відеофільмі на заняттях зоології.

А тоді мій радісний супутник раптом почав скидати кеди, кинувши на мене короткий погляд. У  смарагдових очах спалахнув грайливо-задиркуватий вогник.

Що це ще за провокація?

— Ну ж бо, Ріко! Долучайся! — підбадьорив він. У словах було все: легкість, довіра, і щось таке невловно тепле, що змусило серце зробити півоберту.

Якусь мить я німувала, роздивляючись навколишній простір і прислухаючись до себе. Вода бризкала з усіх боків, створюючи прозору завісу між мною і світом. У грудях несамовито калатало серце, а в животі стало лоскотно. Затим, подумки кинувши собі «а чорт із ним», я ступила під струмені. Прохолодна вода відразу ж «обійняла» мене, і я промокла до нитки: одяг прилип до тіла, став важким, ніби друга шкіра, а волосся злиплося в тонкі пасма, схожі на бурульки. Погляд метнувся до Реда — він сміявся, розставивши руки, заплющивши очі, піднявши обличчя до неба. Сміх був живим, безтурботним, щирим. І я вирішила: досить думати. Треба зараз просто бути. Відчути. Впустити цей момент у себе.

Швидко скинула легкі туфлі, і волога трава приємно залоскотала ступні. Вдихнула на повні груди — запах мокрої землі, квітів, рослин, що щойно прокинулися після нічної тиші, заполонив мене. Він був п’янкий, як приємний спогад, що несподівано повернувся... В голові трохи запаморочилось... од надміру життя.

Я перевела погляд на Реда, намагаючись зосередитися. Його постать здавалася витканою зі світла — рухи вільні, усмішка відкрита. І я не стрималася — розсміялася. Голосно, щиро, без жодного сорому. Це був момент справжньої радості, чистого щастя. Я навіть закружляла, пританцьовуючи під лагідними бризками води. Краплі розліталися навсібіч, мерехтіли на шкірі, на листі, на всьому, що нас оточувало. І я була частиною цієї дивовижної миті.