Розділ 48 «По той бік правди»

Стілл довго мовчала. Її погляд шарпався по стіні, то зупиняючись на тонкій тріщині, що тягнулася до люка в стелі, то ковзаючи до радіодинаміка. Нарешті вона глибоко зітхнула — наче зібрала всі розрізнені думки докупи — і почала говорити. В голосі не було зайвих емоцій, лише втомлена впевненість: усі люди на планеті — носії. Вже кілька десятиліть кожна дитина народжується з вірусом, який дрімає в організмі до певного моменту. Коли Учень наближається до повноліття й отримує статус «Майже Дорослого», вірус активується — досягає критичної межі. Саме тоді проводиться тест — не просто медичний, а фактично генетичний вирок. Бо мутація вірусу напряму пов’язана з репродуктивною системою. Якщо ризик безпліддя перевищує п’ятдесят відсотків, вводиться ін’єкція, яка назавжди блокує репродуктивну функцію. Бо якщо цього не зробити, вроджений вірус мутує — перетворюється на Е-вірус, що руйнує в людині — людину. І якщо його не зупинити, людство поступово зникне. Без права на відновлення.

Я застигла, приголомшена. Думки плутались, слова не складалися в речення — розсипались, мов піщинки крізь пальці.

— А ті, у кого ризик безпліддя нижчий за п’ятдесят відсотків… Їм просто не вводять ці «ліки»?

Мене не полишала думка: Ред справді не знає? Чи навмисно  вирішив все перекрутити?

— Так, їх не стерилізують, — відповіла Кристаль. — Тому ті, хто ще має репродуктивний потенціал, залишаються в зоні ризику зараження Е-вірусом. Але якщо існує шанс на успішне запліднення…

— Його використовують, так? — не стримала я гіркого сарказму. — Цю «надзвичайно важливу» функцію залишають, щоб продовжити рід?..

Кристаль кивнула з видимою рішучістю, та в  погляді промайнула тінь тривоги.

У ту ж мить у животі щось скрутилося так болісно, що по тілу прокотилася хвиля дрижаків, а шкіра вкрилася сиротами. Я ледь не зойкнула.

— Утім, є ще одне, що ти маєш знати... — додала вона геть невпевнено.

Я глибоко вдихнула й мовчки втупилася в неї, внутрішньо готуючись до найгіршого. Руки тремтіли, і я стиснула їх у кулаки так міцно, що аж занили пальці, а кісточки хруснули.

— 91-79 казав тобі, що багатії… купують собі... дітей?

Я автоматично кивнула — раз, іще раз, і ще. Голова хиталася, наче намагалася втримати рівновагу у світі, що стрімко втрачав опору. Що ж... Принаймні це — правда…

— А чи всі багатії... вакциновані? —  запитала я хрипким голосом.

Кристаль подивилася на мене з сумом, у якому було щось глибше за втому. Її голова ледь хитнулася — не «так» і не «ні». Цей рух не давав відповіді, а лише розширював прірву між тим, що відомо, і тим, що приховано.

— Ти маєш зрозуміти, — заговорила вона повільно, — навіть заможні не захищені від Е-вірусу. Прорив у дослідженнях стався лише тоді, коли ін’єкцію почали вводити в точно визначений момент життя. У певному віці. Якщо пізніше — ліки можуть не подіяти. Якщо раніше — можуть убити.

— А стерилізація?

— Це… — вона зітхнула, — ...невіддільна частина вакцинації.

На мить мене скувало — здавалося, весь світ завмер. У голові стояв гул, наче щойно пролунав вибух, а горло стиснулося так, що важко було дихати. Потім, майже не чуючи власного голосу, я прошепотіла:

— Отже, це і є механізм?.. У всіх Колоніях однаково?.. Нас або позбавляють здатності народжувати — і вірус зникає, або ми залишаємо цю можливість, але ризикуємо… втратити себе? Стати порожніми оболонками?

— Так, — тихо відповіла Стілл, не ховаючи погляду. — Саме так. Але ти маєш розуміти: хоча система Колоній існує давно, справжнє знання про контроль над вірусом з’явилося лише двадцять, може двадцять п’ять років тому. До того — лише здогадки, помилки, втрати... Тож більшість містян або взагалі не вакциновані, або отримали щеплення запізно. Я вже казала: Е-вірус прогресує... — її голос раптово обірвався.

Іще кілька секунд я мовчки глипала на неї — і раптом усе почало складатися в логічну, моторошну картину, мов пазл, що довго лежав розсипаний.

— То всі ці експерименти… їх проводять на нас, так? На сиротах? Ми для них — просто лабораторні щури?! — слова вирвалися стрімким потоком, наче розгнівана лавина, що знищує все на своєму шляху. — Бо в нас немає батьків. Ніхто не стане за нас. Ніхто не скаже «досить».

Кристаль не відповіла, проте її погляд раптом здригнувся — в оці спалахнула та сама паніка, що вже з’являлася раніше, тільки тепер вона була глибшою, болючішою… Особистою. Можливо, в цю мить вона бачила в мені когось іншого. Може… саму себе?

— А Ви? — я кивнула на неї, на її постать, що водночас випромінювала силу й втому. — Ви ще можете... захворіти? Чи Вас тоді вже… вакцинували?

— Я ж казала тобі... — вона затримала погляд на мені, у ньому жевріла тиха глибока печаль. — У мене провали в пам’яті... Наче хтось вирізав сцени з фільму, залишивши лише уривки, які не складаються в цілісну історію. — Вона неквапливо обвела приміщення порожнім поглядом. — Я пам’ятаю, що була Охоронницею…

Я напружено стежила за нею.

— Пам'ятаю... містера Вінґарда... Еммеріха...