Розділ 47 «Карцер»

Я встигла лише побачити стривожений погляд Реда й полегшено зітхнути — він живий, він у безпеці, і саме в цю мить бозна-звідки з'явилися двоє Наглядачів. Виявляється, вони таки були тут... Спостерігали десь з тіні за цією жасною виставою... Отакої. Вони схопили мене попід руки й, не повели, а радше поволокли до виходу, хоч я й не пручалася, не кричала й нічого не питала.

Чесно кажучи, мені було байдуже, що мене запроторять до Карцеру на цілий день. На хліб і воду. Це не мало жодного значення. Стіни, холод, голод, самотність — усе здавалося дрібницями. Головне, що Ред уцілів. Я змогла його захистити. І якщо за це — Карцер, то хай буде. Я приймаю. Бо є речі, які важливіші за правила. Важливіші за страх. Важливіші за мене саму...

Та поки ці двоє тягли мене вулицею крізь спеку, а потім — крізь довгий, темний, задушливий коридор, в мене почали з'являтися інші думки...

Що зараз відбувається в залі? Чи хтось іще постраждав? Як там Тіс? Бетті? Ебба?.. Трясця, я зовсім забула, що вона теж мала бути на Тренуванні. Але чому я її не бачила?.. А якщо хтось із них наважився заговорити?.. Чи вони просто мовчки виконують накази того психа, бо страх сильніший за справедливість? Хоча, може, хтось із Дорослих нарешті вже втрутився? Можливо, «міс Піґґі»?.. 

І що з Редом? Він точно вже в Лазареті?!.. А-а-а!..

Думки кружляли шаленим вихором, і зупинити їх було неможливо. Я тонула в цьому хаосі, безсила щось змінити. І що більше намагалася пручатися, то глибше провалювалася в трясовину тривоги й розпачу.

***

Карцер розташований глибоко під землею, у підвальному рівні однієї з Будівель Адміністрації. Приміщення поділене на кілька окремих камер, кожна з яких — це тісна бетонна коробка, розміром приблизно два на три метри, без вікон, із єдиним виходом — металевим люком, вмонтованим посередині стелі.

Усередині камери пронизлива сирість, бруд і холод. Волога сочиться крізь стіни, липне до шкіри, проникає в легені, залишаючи відчуття важкого, зіпрілого повітря. Запах — різкий, задушливий: суміш цвілі, іржі, людського поту й каналізаційного смороду. Під самою стелею висить самотній блакитний ліхтар, закутий у металеву сітку, а в дальньому куті — гучний радіодинамік, що безжально сповіщає «мешканця» про Підйом і Відбій. На підлозі — засмальцьований матрац, поруч — іржавий металевий унітаз.

Протягом дня мене «відвідають» двічі: вдень принесуть склянку води й шматок хліба, та ввечері — коли завершиться термін покарання.

Дідько, а цей день буде нескінченним…

Насправді раніше перспектива провести добу чи дві в Карцері мене не лякала. Я звикла. Це було частиною системи, частиною гри, у яку я навчилася грати. Та сьогодні... все змінилося... Тренер Сінг не виходив із голови. Його постать, голос, удари — усе це крутилося в пам’яті, мов заїжджена платівка, яку неможливо було вимкнути. А найстрашніше — не те що він переміг... І не те що мене покарали... Найстрашнішим було усвідомлення, що ми мусимо бачити його регулярно: щовівторка зранку й щочетверга ввечері. Мене лякала сама думка, що він може нашкодити комусь з Учнів... Комусь із моїх друзів... І ще більше — що ця неврівноважена, жорстока людина має право нас навчати. Вести. Впливати. Формувати.

— Та хай йому грець! Чого він може навчити? Безумству? Люті? Жорстокості? Ненависті? — вигукнула я, обводячи поглядом бетонні стіни. — Та краще вже сидіти тут… ніж перетворитися на когось, схожого на нього! — Я стиснула кулаки так сильно, що аж заніміли пальці. Тоді глибоко вдихнула, силуючись утримати гнів, який вже закипав усередині.

Аж раптом зверху щось скреготнуло. Я здригнувшись схопилася на ноги. Люк у стелі повільно відкрився, і в очі вдарив різкий промінь блакитного світла. Я інстинктивно прикрила обличчя рукою.

— Що вам треба?! — вигукнула досить агресивно.

— До тебе відвідувач, — пролунав рівний, беземоційний чоловічий голос.

Я здригнулася вдруге.

Це ж заборонено. У Карцері не буває відвідувачів. Ніколи. Невже Ред?.. Знову? Проте як? Його ж відправили до Лазарету. А якщо він утік? А якщо...

Розгублено втупилася в отвір на стелі. Серце билося десь у горлі, а долоні спітніли.

У цей момент з люка почала повільно опускатися драбина. Її металеві щаблі виблискували у блакитному світлі, мов портал у невідоме. Я затамувала подих, намагаючись розгледіти, хто ж з’явиться... Це був не Ред. Це була Кристаль. Її силует вимальовувався поступово: спершу з’явилися важкі чоботи, потім коліна, далі — руки, що впевнено трималися за перекладини. А от обличчя залишалося незворушним, хоч у погляді палало щось незбагненне... Це була не злість і не страх — радше непохитна рішучість.

— Вражена? — промовила вона, ступивши на підлогу. Голос нібито звучав буденно, та в ньому вчувався виклик, легка іронія й, можливо, навіть нотка турботи. Щойно її пальці відпустили драбину, та миттєво зникла, втягнута назад у люк.

Я розгублено кивнула, все ще не в змозі повірити в побачене. Кристаль — тут, у Карцері? Це здавалося абсурдним. Неймовірним. Неприпустимим!