Розділ 45 «Злам»

Хтось лагідно торкався моєї щоки — дотик був таким ніжним, що спершу я подумала: це сон. Тепло розливалося тілом, огортаючи м’якою хвилею. Я повільно розплющила очі — і світ одразу набув чіткості. Переді мною було обличчя Реда, освітлене м’яким вранішнім світлом, що просочувалося крізь скляний купол Оранжереї. Його пальці ковзали по моїй шкірі, ледь відчутно, кінчиками, наче подих.

— Доброго ранку, красуне, — м'яко промовив він. — Час прокидатися. Підйом скоро, а нам ще треба вибратися звідси.

Слова торкнулися свідомості, проте тіло вперто реагувало на інше: на дотик, на погляд, на нього. Я напружилася, стараючись зосередитися, втримати себе в межах логіки, а не розчинитися в гіпнотичному зеленому вирі його очей. Зараз Ред виглядав просто неймовірно. Небезпечно неймовірно.

Він мовчки вдивлявся в мене, потім — як завжди, без попередження — хитро підморгнув. І все.

Щоки спалахнули, наче лампочки в старому генераторі, а кожна жилка затремтіла.

— Твої емоції — справжній ребус, — примружився він, нахиливши голову вбік. — Збентеження, трохи образи, крапелька злості, і все це щедро приправлене радістю… Ріко, навіть для тебе це складна комбінація, — підняв брову.

Він читає мене, як відкриту книгу… А-а-а!

— Так, я знаю! — буркнула з роздратуванням і різко звелася на ноги.

— Я знайшов умивальник неподалік… Вода не зовсім тепла, втім… — почав він, та обірвав фразу на півслові, бо я вже схопила тренувальну форму й прожогом кинулася до вбиральні для відвідувачів Оранжереї, залишаючи за собою шлейф емоцій, які він щойно так вправно розшифрував.

***

Коли я повернулася, Ред уже був у тренувальній формі. Вона сиділа на ньому просто бездоганно, наче її шили спеціально під його фігуру.

— Дякую, з розміром ти вгадала ідеально, — промовив він із загадковою усмішкою, оглядаючи себе, наче це був якийсь особливий ритуал самоперевірки.

Я зціпила зуби.

— Чудово, — просичала, стараючись утримати роздратування, що вже пульсувало десь під шкірою.

— Як спалося? — запитав самовдоволений красень, з тією ж м’якою інтонацією, яка раніше здавалася чарівною, а зараз — нестерпно фальшивою. Однак, було очевидно: він просто намагається почати розмову.

— Нормально… Хіба що трохи жорстко, — сухо відказала я, стискаючи пальці, щоб трохи заземлити себе.

— Згоден. І якось неприродно. Ліжко — це все ж таки ліжко.

Його голос залишався спокійним, теплим, проте саме ця м'якість стала останньою краплею. Все накопичене роздратування, яке я постійно приглушувала, прорвалося назовні.

— Реде! — гримнула я чужим голосом.

Він стривожено глянув на мене, в очах промайнула тінь нерозуміння.

— Досить! Не треба цієї ввічливості… Я… Я не розумію… Я… — слова розсипалися, мов уламки скла, і несподівано хлинули сльози. Мені стало нестерпно боляче — за втрати, за страх, за власну слабкість у той момент, коли так хотілося бути сильною. І я не могла зупинитися.

Ред спершу розгубився, проте вже за мить стрімко наблизився.

— Ходи сюди, маленька, — прошепотів він, обережно притягуючи мене до себе. Теплі руки лягли на мої плечі, і я без спротиву притулилася до його грудей, де серце билося рівно й спокійно.

І тоді мене прорвало — я розплакалася голосно, беззахисно, так, як не плакала вже дуже давно.

— Ну, тсс… — тихо видихнув він, погладжуючи мене по голові. — Ти сильна, Ріко. Ти витримаєш це, — заспокоював він мене.

Та це не зупинило сльози. Навпаки, його слова розчинили останні бар’єри, і я вибухнула риданнями, що стискали груди й не давали дихати.

— Пробач… Я знаю, це все надто важко, — Ред переставав гладити моє волосся. — Я не мав права звалити все це на тебе. Проте… Ріко, глянь на мене.

Я похитала головою, притискаючись до нього ще міцніше. Хотілося сховатися в його теплі та тиші, продовжуючи це шаленство ридань.

— Будь ласка… просто подивися на мене, — мовив він так лагідно, що я не змогла встояти. Ледь відірвавши мокре обличчя від його грудей, я підвела очі. — Все буде добре. Ти віриш мені?

Я мовчки дивилася на нього й, хоч як старанно кліпала, очі закипіли слізьми. Вони струменіли безперервним потоком по щоках, вивертаючи мою душу навиворіт. Утім, водночас я відчувала, що щось змінювалося у грудях: набувало іншої форми. Біль залишався, та вже не був самотнім.

— Я не дозволю нікому тебе скривдити. Ніколи. Чуєш? НІКОЛИ! — твердим голосом проказав Ред. — Даю слово. Ти віриш мені?

У смарагдових очах палахкотіла рішучістю змішана з такою ніжності, що в мене перехопило подих. Я не змогла — та й не хотіла — заперечувати. Мовчки кивнула.

Він знову міцно обійняв мене, притискаючи до себе, наче силкуючись захистити від усього світу, від кожного болю, кожної тіні, що могла б торкнутися мене.