Розділ 44 «Зона відпочинку»

Я мала б просто розсміятися, та Редів погляд — такий щирий, такий захоплений — буквально вибив землю з-під ніг. Ноги стали ватяними, думки розчинилися, а в голові запульсував дивний писк. Перед очима замерехтіли темні плями… Можливо, це був один із його фокусів. Але коли я почала хилитися, він на мить розгубився — і все ж встиг зреагувати. Підхопив мене, перш ніж я встигла гепнутися об підлогу.

— Ріко, тобі треба перепочити, — тихо вимовив Ред, обережно тримаючи мене. Я висіла на ньому, мов зламана лялька. — Вибач. Не слід було навантажувати тебе всім цим сьогодні… Через мене ти вже другу ніч не спиш.

Він нахилився, намагаючись підняти мене на руки, проте саме в цю мить я очутилася. Мерехтіння зникло, хоч у вухах іще залишався слабкий, нав’язливий писк.

— Що ти робиш? — я здивовано відсахнулася від нього, і мене злегка хитнуло вбік. Вдалося втримати рівновагу, коли погляд зосередився на його обличчі.

— Я подумав… тебе треба віднести додому, — Ред трохи розгублено розвів руки в боки.

— Не варто грати в героя, — скривилася я, зробивши крок назад. У вухах усе ще лунав тихий писк, і це дратувало. — Ти хоча б знаєш, куди йти?

На кілька секунд запала тиша, поки він мовчки глипав на мене, потім похитав головою.

Я скривила губи в посмішці, яка, либонь, нагадувала гримасу — трохи гірку, трохи зухвалу.

— Я й не сподівалась, що ми сьогодні повернемося додому…

Ред насторожено стиснув губи.

— Ходімо, — я кивком голови вказала йому слідувати за мною й рушила крізь зарості, де квітучі кущі перепліталися з деревами, утворюючи природну завісу, що приховувала невеличку зону відпочинку. Там завше можна було перепочити, зібрати себе докупи, дозволити серцю трохи відтанути.

Ця галявина скидалася на декорацію зі сну — ідеально округла, мов вирізана з зеленого оксамиту, вона ховалася в обіймах дерев. Трава була настільки рівна й доглянута, що здавалося: її не вирощували, а ретельно вимальовували тонким пензлем, мазок за мазком. По периметру височіли дивовижні скульптури — наче застиглі думки або уламки чужих снів. А над усім цим здіймався прозорий купол, схожий на кришталеве небо, крізь яке мерехтіли далекі зорі.

Насправді саме тут я планувала влаштувати наше з Редом перше побачення — у цьому затишному мікрокосмосі, де час здавався нерухомим. І я заздалегідь сховала наплічник між корінням старого дерева, під скульптурою декоративної пташки. У наплічнику — дві ковдри, тренувальний одяг для нас обох, а також трохи печива й пляшка води, виміняні у працівниці Їдальні на пару ручок і тюбик зубної пасти. Маленький бартер за шматочок тепла. Я підготувала все це ще до того, як… Трясця. Чому я думала, що все піде за планом?

Коли я показала схованку Реду, він явно здивувався.

— Ого! А ти серйозно підійшла до організації побачення. Напрочуд професійно. Вражає, — проказав він, повільно оглядаючи зібрані мною речі. — Ковдри? — підняв брову, кинувши на мене запитальний погляд. — Це що, прозорий натяк, Ріко?

Посмішка, що з’явилася на його вустах, була дуже самовпевненою, з ноткою Кейлової нахабності. І мені захотілося його вдарити.

Ніяких натяків тут не було. Якщо він про те, про що я думаю…

— Я просто… — раптом слова застрягли в горлі.

Чудово. Голос тремтить. Це що — хвилювання?

— Я подумала… — ще одна павза, довша, ніж хотілося б.

Прекрасно. Можна вже пускати очі на лоба та чекати, коли він почне голосно сміятися.

— Просто спати на траві не дуже зручно…

Я що, виправдовуюся?

— До того ж уночі тут може бути прохолодно…

Так. Я точно виправдовуюсь.

Я поморщила носа, наперед готуючись до чергової порції іронії. Проте Ред лише коротко кивнув, ледь торкнувшись усмішкою куточків губ. І чомусь це мовчазне схвалення було гіршим за будь-який коментар. Наче удар по нервах, що вже й так були натягнуті до межі.

Потім він витягнув із наплічника печиво, покрутив упаковку в руках і запитав, звідки воно. Я відповіла ухильно — щось на кшталт: коли маєш мету, спосіб завжди знайдеться. Далі його погляд затримався на тренувальному одязі — здається, це справило на нього неабияке враження. Я пояснила, що після минулої ночі вирішила підготуватися краще. Адже вчорашній досвід, без сумніву, навчив мене багато чого.

Ред скинув на мене дивний погляд. Відчула легке внутрішнє напруження. Це був не страх і не сором — щось інше, тонше. Можливо, це була невпевненість? Ні… радше небажання бути надто відкритою, наскрізь прочитаною.

— Що? — полохливо вигукнула я. Його тиха оцінка починала мене бентежити.

— Ти мене здивувала, Ріко, — відказав він, не відводячи погляду. — Я думав… що вся ця історія з побаченням — просто прикриття, щоб витягти з мене потрібну інформацію. А ти…

Я опустила очі долі, відчуваючи, як серце стиснулося. Можливо, він не повинен знати, що частина його підозр — не така вже й безпідставна.

— До речі, — злегка розгублено додав він, знову привертаючи мою увагу, — я зовсім забув. У мене є для тебе одна річ… — Ред потягнувся до задньої кишені бриджів. — Заплющ очі й простягни руку.