Розділ 43 «Ціна майбутнього»

Ред мовчав кілька секунд, ніби зважуючи кожне слово, а тоді, здається, остаточно вирішив, що я маю право знати правду, і нарешті заговорив.

— О-отже… — протягнув з ноткою смутку в голосі.

Я відразу підняла на нього очі й помітила, як змінилося його обличчя: у рисах проступила тінь тривоги й відповідальності.

— Я зупинився на тому, що багаті люди знайшли спосіб...

Кивнула й знову притулилася до нього, завмерши в напруженому очікуванні.

— Система давно налагоджена й працює так… — повільно продовжив Ред. — Жінка, здатна народжувати, виношує дитину після запліднення від чоловіка з нормальною репродуктивною функцією… — він ковтнув, мовби вдавився емоцією. Я відчула, як під моєю щокою пришвидшилося його серцебиття. — Та найчастіше це відбувається штучним шляхом...

Я рвучко підвела голову й отетеріло втупилася в нього, відчуваючи, як холод поволі розтікається вздовж хребта.

Ред відсторонено дивився в траву біля нас, а потім тихо, з важкістю у голосі, повів далі:

— Коли дитина народжується, її відразу забирають. А жінка... невдовзі знову вагітніє... — він зупинився, нарешті зустрівши мій погляд, і на якусь мить ми занурилися в обопільну мовчанку. Здається, я навіть перестала дихати. Світ навколо принишк, ніби хтось вимкнув усі звуки. Лише серце Реда, що билося під моєю щокою, нагадувало, що я ще жива.

А затим він ковтнув і заговорив з незвичною гіркотою в голосі, сновигаючи поглядом по квітучих рослинах:

— Це своєрідний конвеєр — багаті платять, жінок запліднюють, вони виношують, народжують, потім дитину забирають… і так по колу без кінця. Поки жінка... — затнувся й знову опустив очі до мене. — Ріко, скажи хоча б щось...

Та я не знаходила слів. Шок охопив мене: вони використовують нас… як живі інструменти для виношування… дітей…

Зовні я нагадувала мармурову статую — холодну, бездушну, непохитну. Всередині ж вирувала буря — думки, спогади й страхи кружляли, немов птахи, які в розпачі розбиваються об межі свідомості, шукаючи порятунку. Але потрібно було вислухати все до кінця. Адже це я сама просила.

— Ми всі тут… лише заради цього?.. — ледве прошепотіла я, щільніше притискаючись до Реда, шукаючи в його теплі хоч якусь опору.

— Не всі, — тихий голос і рівний ритм серця, у яких звучала дивна стабільність, злегка заспокоювали мене, не даючи розпастися на шматки. Та раптом він здригнувся, і слова, що вирвалися з вуст, прозвучали якось геть болісно, мовби проходили крізь терни. — Багато хто — безплідний…

Я знову звела очі на нього. В глибині його погляду палахкотіла напруга. Було видно, що говорити йому вкрай важко, що він змушує себе. І це лише загострило мою настороженість.

— А що ж.. роблять із... такими? — ледь видушила із себе, відчуваючи, як страх і паніка наближаються семимильними кроками.

— Безплідним… — хрипко відказав Ред, потім прочистив горло. — Їм також знайшли застосування. Сильних, сміливих, спритних, добре навчених... багатії перетворюють на охоронців. Наймають солдатів, за яких платять великі гроші.

— Кому?.. — спитала я, хоча відповідь і так була очевидною. — Колонії?..

— Начальнику Колонії, — сухо відказав він, без жодної злості чи жалю. Лише констатація факту. Жорстка, невідворотна правда.

Я різко відсунулася й сіла прямо, очі метушливо ковзали по траві навколо. Та Редова рука, що залишилася на моїх плечах, нагадувала, що я не самотня.

— Дай мені секунду все це переварити... — розгублено пробубоніла, заплющуючи очі. У свідомості роїлися думки, мов роздратовані бджоли, що жалять і не дають ані хвилини спокою.

Я мовчала кілька секунд, збираючи сили, потім поставила нове питання, глипнувши на нього через плече:

— Як вони визначають, хто безплідний, а хто ні?

— Тести, обстеження, — майже відразу відповів Ред. Його брови зсунулися ближче, і між ними пролягли тоненькі зморшки. — Наскільки мені відомо, після того, як Учень отримує статус «Майже Дорослий», він проходить медогляд. Саме тоді визначають ризик розвитку Е-вірусу... — він зупинився на мить, а потім поспішно додав: — Хвороби, власне.

У мені закралася тривога. Він щось приховує... Що це за Е-вірус?

— Потім Учню роблять ін’єкцію, — провадив він далі, — яка або зміцнює організм, або... знищує всі репродуктивні функції, роблячи його абсолютно безплідним.

— Але навіщо все це? Який у цьому сенс? — не витримала я, голос став жорстким. — Ти ж казав, що люди вже безплідні. Що вірус і так спричинив кризу з народжуваністю… — Нахилилася ближче, не відводячи погляду. — У твоїй розповіді щось не сходиться. Ти щось приховуєш.

Я відчувала, що попереду буде ще важче. Та спинитися вже не могла.

Ред насупився. Тінь ковзнула по його обличчю, очі потемніли, а щелепа злегка стиснулася.

Я бачила, як він бореться із собою — між бажанням відкритися й страхом промовити правду. Чи, може, намагається заспокоїти мене? Контролювати мої емоції?