Розділ 42 «Колонія №2»

— Що тобі відомо про світ за Стіною?

 Цей тон Реда — такий виразний і спокійний — дивно впливав на мене. Шкіра вкрилася сиротами, наче від дотику прохолодного повітря, а в животі щось тепло стиснулося.

Я повільно підвела очі, і зустрілася з його уважним поглядом. На якусь мить завмерла, замилувавшись його красивими очима, граційним вигином губ... Проте зусиллям волі опанувала себе. Не хотіла, щоби внутрішня рівновага так легко ламалася через нього.

— Там… ніби війна, — невпевнено проказала я.

Ред ледь кивнув.

— Так, — мовив, не змінюючи тону. —  І що ще?

Я вдихнула, наче збиралася пірнути в глибоке озеро спогадів, й продовжила:

— Світ… він змінився. Він вже не той, що на картинках у наших підручниках. Його розірвали стихії, спопелили катастрофи, зламали хвороби. Все, що було знайомим — стерто, розмито, перетворено на уламки.

Він знову кивнув, прижмуривши очі.

— Бетті згадувала про дітей, — провадила я. — У вашому Місті їх майже немає… Вона казала… — Я раптом замовкла, насупилась. — Стривай. Чому це я розповідаю, а не ти? — кинула, більше розгублено, ніж сердито.

Цей зеленоокий хитрун, либонь, хотів усміхнутись — кутики його рота ледь помітно здригнулися, але щось зупинило його — немов він напоумив сам себе не засміятися.

— А ти сама... як гадаєш, що там? — хитнув головою убік, ніби показував на невидимий обрій.

Я застигла. Думки повільно збирались докупи, як пил у промені світла.

— Люди… намагаються вижити, — тихо мовила я, мимоволі стенувши плечима. — Вони завжди виживають. Завжди шукають вихід... Надію. А потім знову — шукають... І знову сподіваються... — погляд ковзнув по соковитій траві, потім — на коліна. — Історія повторюється. Світ… він рухається по спіралі. Спіраль закручується, закручується... — Я пальцем намалювала спіраль на коліні, проте коли прибрала руку — на шкірі нічого не лишилось. — А потім… порожнеча… — пробурмотіла сумно. — І так знову й знову. Від світу до світу. Від надії — до забуття.

Я глипнула на наші переплетені пальці. Вони здавались єдиним, що ще тримало нас у цьому моменті.

— Динозаври колись зникли, — додала майже пошепки. — Їх замінили інші створіння... І кожне покоління думає, що воно — останнє. Але спіраль не зупиняється.

Ред обережно стиснув мою руку, мовляв, я тут, я слухаю. Це було добрим знаком. Це підбадьорювало.

— Старий світ упав. Тепер існуємо ми, —  завершила я й глипнула на Реда — і лише тоді помітила: він слухав мене із заплющеними очима. Якби не легке дихання, можна було б подумати, що він заснув.

— Ти там не задрімав? — запитала з легкою усмішкою, що ховалася десь у кутках губ.

— Якби ти знала, наскільки близька до істини, — прошепотів він, не розплющуючи очей. І знову — той самий легкий, теплий тиск на моїй руці. Наче відповідь. Наче підтвердження. — Ти багато знаєш, Ріко... Звідки? — Одне око розплющилось, уважно дивлячись на мене.

Я знизала плечима.

— Щось нам розповідали на заняттях. Щось я вичитала сама. А про щось… просто здогадалась.

— Ти молодець. Кмітлива, — зронив Ред, розплющуючи друге око. В його погляді було щось сонячне, щось таке, що хочеться сховати в кишеню на чорний день.

— Ой, тільки не починай! — скривилася я, грайливо, вже без справжнього спротиву.

— Я не намагаюся тебе вразити. Просто кажу, як є, — підморгнув він і променисто всміхнувся. Усмішка була така щира, що я майже пробачила йому всі попередні дурниці. Майже. Але він про це не дізнається. Нізащо!

— Знову ці солодкі репліки? — зітхнула я, трохи насупившись. Не сердито — просто нагадала: я не з тих, кого можна зворушити парою теплих слів.

— Пробач… Воно якось само. Не можу не всміхатися, коли ти поруч. І не можу не казати щось приємне. Ми ж… на побаченні. Хіба ні? Ти ж сама казала… що…

Його усмішка згасла, мов світло, що зникає за хмарою, щойно він зустрівся з моїм скептичним поглядом, який, безумовно, означав, що зі мною цей номер не працює, я все ще чекаю на правду.

Тоді він важко видихнув, глипнувши на мене з-під брів. Зелені очі були повні чогось невимовного, чогось, що тисло зсередини.

— Ти справді хочеш це почути… — пробурмотів він, більше до себе, ніж до мене.

— Ну ж бо, кажи вже! — знагла кинула я, відчувши, як в горлі перехопило від хвилювання.

Ред знову зітхнув. Цього разу — глибше, повільніше — і раптом, без жодного вступу, вирік:

— Ти знаєш, для чого існують Колонії?

Я відповіла автоматично:

— Діти-сироти…

— Так, — підтвердив він, ледь нахиливши голову. — Проте чому вас тримають саме тут?

Його гострий погляд пронизав мене наскрізь — мовби сканував зсередини, і я на мить розгубилася. Здавалося, наче дивлюсь у викривлене дзеркало, що показує не ту версію мене, яку я зазвичай звикла бачити.