Розділ 41 «Оранжерея»

Я рішуче штовхнула двері — і ми з Редом опинилися в порожньому приміщенні, що тягнулося вперед щонайменше на десять метрів, а далі розчинялося в проваллі — у темряві без форми й меж. Повітря було важким, в'язким, із металевим присмаком, домішкою пилу й чогось глухо тривожного. Голі бетоні стіни подекуди вкривала дивна плівка, яку неможливо було ідентифікувати: чи то бруд, чи пліснява, чи мастило. Проте я була тут не вперше, тому впевненою ходою прошкувала вперед, знаючи, що найцікавіше чекає попереду.

Ред ‌чвалав за мною, тримаючи дистанцію. Звісно, він не знав, і навіть не здогадувався, що над нами височів комплекс Будівель Адміністрації. І що в одній з них захований архів «міс Піґґі» — її центр контролю, сховище секретів. Можливо, саме це він і шукав у Колонії. Втім, я не сказала йому, бо злилася. Бо він знову легко з’їхав із теми.

А от якби він розповів мені те, що мав… я б, можливо, допомогла. Я ж знала про Колонію більше, ніж будь-хто. Знала її зсередини, знала всі її таємні проходи, всіх мешканців... Я могла багато чого. Я була здатна на більше, ніж він думав. Проте…

Поки я занурювалась у власні думки, ми вже перетнули половину підвалу. Мовчання між нами стало щільнішим за повітря. Я різко струснула головою, щоб витурити зайві думки, а тоді різко звернула праворуч і хутко попрямувала до широких сходів, що здіймалися вгору, мов хребет древньої істоти.

Біля підніжжя я на мить зупинилася й озирнулася на свого мовчазного супутника. Він рухався обережно, ніби пересувався по мінному полю. Це виглядало трішки кумедно, бо я знала, що тут немає жодної реальної загрози. Подумки посміхнулася, продовжуючи спостерігати за ним.

Зате потім ми майже бігом подолали сходи, стрімко піднявшись на верхній поверх. Я знала, що ввечері охорона тут слабшає, тому простувала впевнено, не озираючись, лише коротким жестом наказала Реду триматися поруч. Він мовчав, та його напруга була надто відчутною — наче електричний струм, що проходить крізь шкіру.

Я зупинилася перед масивними дверима, вкритими темно-зеленим лаком, що місцями вже потріскався й злущився.

— Що там? — Ред зупинився поруч, трохи захеканий, і кивнув у бік дверей.

— Боїшся? — пирснула я, не стримавшись.

Чесно кажучи, мені хотілося його злегка подражнити. Він це заслужив — за всі ті уривчасті відповіді, за мовчання, за погляди, які нічого не пояснювали.

— Я нещодавно усвідомив, — озвався він сухим тоном, — що ти абсолютно непередбачувана. А якщо врахувати, що тепер ти — Помічник Тренера… — Ред нервово ковтнув повітря. — І ти ж бачила, що я робив у Кабінеті Історії...

Я повернулась до нього, примружившись, з хитрою посмішкою на вустах, але вона миттєво згасла, щойно в його зелених очах ковзнула тінь недовіри. Овва.

— Думаєш, я навмисно привела тебе сюди? — з’єхидничала я.

— А що — у нас справжнє побачення? — він усміхнувся м’яко, злегка розгублено. І раптом його погляд прояснів, наче вода під сонцем.

Я мовчки стенула плечима, а затим витягнула з кишені «ключ» — тонку металеву пластину — й, повернувшись до нього спиною, приклала її до панелі. Роздалося негучне клацання.

Нехай трохи понервує.

— Хвилина істини, — прошепотів Ред, затамувавши подих.

Я лукаво всміхнулася, не озираючись — передчуття вже розливалося в мені зухвалим імпульсом. Долоня торкнулася холодної поверхні — і двері, наче підкорені моїй волі, повільно піддалися з легким, шорстким скрипом, що ковзнув уздовж спини, мов чужий дотик.

Те, що відкрилося за ними, не просто вражало — воно ламало звичне, розривало реальність. Межа між уявним і справжнім зникла, розчинилася, мов туман на світанку.

«Дивовижна оаза серед металевого пекла... Рай, що проріс крізь іржу...», — блиснуло в голові, коли я ступила всередину.

Ред, як і очікувалося, завмер на порозі. Наче вирізаний із кадру, де раптом вимкнули звук. А очі… ті очі, завше живі й неспокійні — тепер були нерухомі, як у того, хто щойно побачив диво й боїться кліпнути, щоб воно не зникло.

— Не зависай, — буркнула я, глипнувши на нього через плече. Голос прозвучав буденно, навіть трохи роздратовано, проте насправді в ньому ховалася тривога, що ця прекрасна мить вислизне. — За кілька хвилин коридором пройде Охоронець. Треба чимшвидше закрити двері.

Ред обережно ступив уперед, немов боявся порушити щось священне. А я приклала пластину до панелі — двері м’яко зімкнулися за нами. Тоді я обернулася, і все всередині мене розчинилося в захопленні.

Так, це те, про що я мріяла. Те, що жило у снах...

Усе навколо ніби дихало ніжним світлом — квітучі дерева, різнобарвні клумби, дивовижні трави та кущі різної висоти й форми. І вся ця краса зливалася в єдиний глибокий подих, напоєний ароматом, який здавався голосом самої природи. Голосом, що шепотів мені найніжнішу зі своїх казок.

Я всередині сну. Однак цього разу — наяву.

Над нами височів величезний прозорий купол, і крізь нього ніч розсипала мільярди зірок.

— Ходімо… — прошепотіла я. Голос здався чужим у цій тиші, що була глибшою за мовчання. Ноги самі рушили вперед, підхоплені ритмом серця, що раптом почало битися в унісон із цим місцем. Алея, викладена білою плиткою, вела нас крізь мерехтливе світло й м’які тіні, мов крізь чарівний сон, що не хотів закінчуватись.