Розділ 40 «Недовіра»

Бетті не збиралася мені нічого розповідати — це було очевидно. Вона боялася... але якщо не Реда — то кого? І чому настільки сильно? Його батька? Цього загадкового містера Вінґарда, чиє ім’я звучало так, наче за ним стоїть щось значно більше, ніж просто людина? Я не могла зрозуміти, навіщо йому всі ці діти — зі здібностями, з дивними передчуттями, з силою, яку не можна виміряти, класифікувати чи контролювати...  і, здається, навіть до кінця збагнути. І що насправді коїться за Стіною — там, куди нам навіть думками не дозволяють заходити? Війна, як сказав Патрік? Але хто з ким воює? За що? І скільки ще таких дітей, як Ебба, як Пат... як ті, кого ми навіть не знаємо, — пішаки в грі без правил, які нам ніхто не пояснює… і, можливо, ніколи не пояснить? Грі, яку навіть назвати вголос страшно, бо сама назва — це вже... вирок.

Трясця. Та я не піду сьогодні з цього… хай йому грець… побачення, не отримавши відповіді, які вже давно перестали бути для мене просто цікавістю, а перетворилися на внутрішній голод. Глухий, безперервний, що вже почав роз’їдати зсередини... Що не дає спати, не дає дихати, не дає просто бути. Я не дозволю Реду знову вислизнути, як він уміє — загорнути правду в усмішку, сховатися за жартом і підсунути свою фірмову легкість, що завше спрацьовує… Але не сьогодні. Не зі мною.

Я неквапливо спускалася сходами до підвалу,  і кожен крок оддавався в мені, мов відлік до чогось неминучого. Рішення вже було прийняте — і відступити не вийде.

Я не стала перевдягатися. По-перше, не бачила сенсу підлаштовуватися під гру, в яку не вірила. По-друге, в мене й не було нічого, крім стандартної форми Колонії: простої, зручної, безликої. Звісно, я могла попросити якусь одіж у Бетті. Вона б із радістю підібрала щось яскраве, таке, що зробило б мене унікальною... Та це означало б прийняти правила. А я не була впевнена, що хочу в них грати.

Зачіску теж залишила найпростішу — розпущене волосся. Без натяку на кокетство, без спроби сподобатися. Наче свідомо тримала дистанцію. Я точно не виглядала як та, що йде на побачення. І мене це зовсім не хвилювало. Анітрохи. Звісно, досвіду в мене не було, проте й бажання виглядати «як треба» теж. До того ж я вважала це побачення фарсом... навіть якщо десь глибоко всередині вже з’являлося тихе заперечення.

І якщо бути зовсім чесною: мені було не до романтики й не до флірту. Мені були потрібні відповіді. Чіткі. Прямі. Без прикрас і без чарівних усмішок. Без цих його фірмових реплік, що завше звучали так, ніби за ними щось приховано — і водночас ніби він отримував од цього задоволення. І робив це з таким шармом, що навіть брехня починала здаватися витвором мистецтва.

І ще одне не давало спокою: чого Ред узагалі хоче від мене?

Я чула, які чутки ширяться про нього серед дівчат. Однак не сприймала їх серйозно. Усі ці розмови про «колекцію» здавалися перебільшенням. І вже точно я не уявляла себе частиною такої колекції.

Утім… це ж Ред. А він уміє бути загадковим. І хто знає що в нього справді на думці?

Цікаво, скільки в нього вже було таких «побачень»? І чим вони закінчувались? Це було до Бетті… чи після?.. Трясця. Звідки взагалі ці думки? І чому я вирішила, що Бетті була не єдиною? У мене ж немає жодних підстав.

Хоча... може, все ж таки варто було спитати в Бетті? До того, як іти?.. Бо тепер вже запізно. І тепер це вже не стосується ні її, ні інших. Тепер це лише про мене й про нього. І від цього не втекти. Отакої...

Я різко видихнула, намагаючись обірвати власні думки, та вони не вщухали.

А-а-а, чорт забирай, навіщо я взагалі про це думаю?! Це не має значення. І я іду туди по правду. І тільки за нею.

***

Навдивовижу Ред уже чекав у підвалі. І, видко, теж не став морочитися з виглядом — прийшов у звичному одязі Колонії. Тож ми виглядали майже однаково: стримано, практично, без жодного натяку на те, що ця зустріч мала б бути особливою. Єдине, що вибивалося з цієї рівної, уніфікованої картини — яскраво-зелені шнурки на його кедах.

Щойно я наблизилась, погляд впав на його двозначну напівусмішку, що ніби застигла між словами, які він так і не озвучив.

Ну що ж… почнемо.

— Ти рано? — я м’яко всміхнулася, хоча всередині не було нічого м’якого. Напруга пульсувала під шкірою, мов струм, що лишень чекає нагоди вирватися назовні. Та я втримала плечі розслабленими. Не можна було йому дати це зчитати. Вловить слабину — почне грати. А сьогодні я не збираюся бути фігурою на його шахівниці.

— Рано? — Ред ледь підняв брову, нахилив голову набік. Рух виглядав м’яким, навіть лінивим, та я знала, що це частина хитрого маневру. — Ти думала, я запізнюся? Чи взагалі не прийду?

Його погляд ковзав по мені з холодною точністю, мов сканер, що шукає бодай якусь мікрореакцію — щось, що можна використати.

— Не заперечую, така думка промайнула, — відповіла з легкою ноткою провокації. Стримано всміхнулася, хоча поглядом дала зрозуміти: правила цієї гри мені теж відомі.

Ред ледь поморщився. Певно, щось не зійшлося. Хе-хе.

Тоді він знову окинув мене поглядом — уже повільніше, уважніше, ймовірно, намагаючись розкласти мої реакції по поличках.