Розділ 39 «Дар передбачення»

Здавалося, цей день вирішив зіграти зі мною жорстку гру — без правил і без потурань… і я вже опинилася в ній, навіть не згадавши, коли дала згоду. Всередині все палало — не просто роздратування, а якийсь чистий, нестримний вогонь, що чіплявся за все підряд: за мене саму, за Еббу з її дивною поведінкою, за Бетті, Тіса, Реда з Кейлом… навіть Патрік якимось чином потрапив до цього списку. Кожен із них по-своєму зачепив, зрушив щось усередині, вибив мене з рівноваги. Чому саме сьогодні все склалося в такий злий жарт? Наче хтось писав цей сценарій, точно знаючи, де болить найбільше… і навмисно тиснув саме туди.

Я злилася на себе — за цю майже майстерну здатність вплутуватись у те, куди краще було б і не зазирати. Часом здається, що десь усередині мене живе невидима диригентка хаосу, яка смикає за нитки й шепоче: «А ускладнімо. І бажано так, щоб потім не розгребти».

От що мене змусило погодитися на це дурне побачення з Редом? Я ж прекрасно бачила, до чого це веде, і все одно сказала «так». Наче мені бракувало проблем, а тепер іще й цей «романтичний експеримент без інструкції». Трясця.

Хоча… може, справа не в цьому. Я ж погодилася, бо мені просто потрібні відповіді. Бо я хочу мати шанс розкоркувати Редове мовчання, витягнути з нього правду, вхопити її — навіть якщо вона обпече. Навіть якщо після цього вже ніщо не залишиться таким, як було.

Злість на Еббу не спалахнула раптово — вона накопичувалась поволі, шар за шаром. Її стан, її поведінка — все було хаотичним і непередбачуваним. Вона змінювалась щодня: то замикалася в собі, ніби в ній хтось вимикав світло; то раптом вибухала веселістю, надто яскравою, щоб бути справжньою — як ота реклама щастя зі старих бібліотечних записів. Ці її емоційні гойдалки були настільки різкими, що часом спадала думка: ліпше не повертатися до неї спиною.

Дар передбачення? Серйозно? Це вже звучить як  відверта маячня. Звідки вона могла знати, що станеться на Тренуванні? Хто взагалі вклав їй це в голову? Ні… це не могло бути правдою. Це просто збіг. Має бути збіг. Бо будь-яке інше пояснення лякає мене значно більше.

На Бетті я злилася вдвічі сильніше. З одного боку, вона вся — суцільна загадка, загорнута в шари таємниць. А з іншого, вона стала мені близькою подругою... як би дивно це не звучало. Проте виявляється, що дружити з нею — це як тримати в руках красиво запаковану вибухівку й не знати, коли саме вона рвоне.

Теж мені — Геракл. Вона так ефективно зірвалася сьогодні на Тренуванні, що мені залишилось лише підхоплювати наслідки й удавати, що це нормально.

Ага, ну звісно. Нормально. Чи це тепер у нас нове визначення «нормальності»?

З Тісом усе ще складніше. Він не просто діяв на нерви — він повільно й наполегливо розкладав моє терпіння по волокнах, наче біолог під мікроскопом. У його рухах, у мовчанні, у кожному погляді було щось таке, наче він постійно кидає мені виклик, навіть не відкриваючи рота. І це вже не просто дратувало — від цього я шаленіла.

Р-р-р, бачити його не можу! І водночас не можу ігнорувати. А найгірше — знати, що він завтра знову буде поруч: стоятиме з нахиленою головою й удавано глибоким, майже трагічним виглядом.

Чесно? Хочеться просто перемотати вперед. Перемотати — та забути.

Кейл… ох, Кейл. З ним усе ще заплутаніше. Занадто багато — для простої симпатії, і водночас надто розмито — для чогось серйозного. Так, мені подобається його зухвала усмішка, подобається його легкість, навіть той момент, коли він підіймає брову й губиться в словах. Це мило. І водночас небезпечно, адже надто відчутно фізично, щоб удавати, ніби я цього не помічаю. Однак разом із цим — дратує. Бо в цьому є щось надто поверхневе. І я вже відчуваю легкий присмак розчарування… Бо вважаю, що Кейлу давно час подорослішати. І я не про великі плани чи сумний погляд у вікно. Я про внутрішню стійкість. Про здатність тримати удар, а не ховатися за жартами й ухилятися. Хоча... Трясця, я сама не знаю, чого від нього хочу. Може, просто щоб він був трішки більше… кимось. Чіткішим. Сформованим. Або навпаки — трохи менше собою. Щоб цієї безтурботної легкості стало менше, і крізь неї нарешті прорізалася глибина. Якщо коротко: Кейл бісить саме тому, що зачіпає.

Патрік дратував просто тому, що сьогодні дратували всі. Можливо, це несправедливо. Можливо, він навіть не заслужив цього. Проте сьогодні мені не до справедливості. Сьогодні я — вулкан на стадії активації.

Реда хотілося просто… вимкнути. Стерти, наче його ніколи не існувало. Викинути з голови, з планів, із цього дня, що й без того гуде, мов перевантажений генератор. Та він уперто лишався — чіпкий, як запах диму, що в’їдається в тканину й не відпускає навіть тоді, коли вогонь давно згас.

Він надто самовпевнений. Наче носить свою харизму, як відполіровану броню власного его — і водночас ця броня дивним чином притягує. Так, мене до нього тягне. І це відчуття настільки дратує, що хочеться зірвати його з себе, як нестерпний свербіж. Проте я не можу... І це бісить ще більше.

Можливо, це все через його «фокуси», оті загадкові прояви здібностей, що лізуть крізь шпарини звичного? Проте щось підказує: справа не лише в них. Ред… чіпляє, але не «спецефектами»... а собою. І саме це найгірше.

Це кляте побачення… хай би воно провалилося разом із цим днем, цими думками й усім іншим. Звісно, я можу не піти. Можу просто зникнути — заховатися за справами, втомою, небажанням. Та я так не зроблю. Мені потрібна правда. І я піду. Навіть якщо це помилка. Піду, зціпивши зуби, з усім цим вулканом усередині. Проте якщо він бодай спробує зіграти у свою улюблену гру «я не можу сказати»... якщо промайне хоч тінь байдужості чи ця його зверхня відстороненість — я не стримаюсь. Злетить усе: і розмова, і плани, і моє терпіння, яке й без того тримається на останньому подиху.