Розділ 37 «Коли ламаються правила»

Тіс мене не на жарт стривожив. У його поведінці з’явилося щось нове — невластива йому раніше пиха, демонстративна самовпевненість, що різала око своєю неприродністю.

Чому він так відреагував саме на Бетті?

Я не встигла це обдумати. Ледь він ступив у центр майданчика, як без жодного сигналу, рвонув просто на Бетті. Його кулак розітнув повітря в небезпечній близькості від її обличчя — ще трохи, і… Проте Бетті миттєво відповіла — стрімко, безжально. Її кулак врізався з такою силою, що Тіса відкинуло вбік, і він, втративши рівновагу, гепнувся на когось з Учнів, збивши того з ніг, мов кеглю.

Та Тіс навіть не подумав зупинитися. У його погляді спалахнула вперта рішучість. Уже за секунду — новий випад, різкий, з розмашистим замахом, розрахований на ефект несподіванки. Однак Бетті наче читала його наперед: легке ухилення — і точний удар ногою знову повалив його на підлогу.

Він миттєво підхопився, кинув хибний рух — марно. Вона плавно вислизнула з-під атаки. У її постаті була спокійна енергія, у погляді — крижана твердість. Вона пішла в наступ — удар був різкий, вивірений, з хижою точністю. Тіс встиг зреагувати: вигнувся дугою, ухиляючись, і в ту ж мить схопив її за зап'ястя й розвернув із такою різкістю, що повітря навколо, здавалося, зашипіло. Його руки зімкнулися на її плечах, створивши клітку.

Та Бетті не розгубилася — легкий рух стегон, оберт, і її п’ята зі свистом вгатила Тісу в груди. Його тіло злетіло, мов м’яка лялька, розбиваючи простір довкола, та гупнулося об підлогу, здійнявши хвилю вигуки й метушню навколо.

Удар був занадто сильний. Навіть для тренування. Такий мав хоча б на мить вибити з нього повітря. Але ні, Тіс не відступав. Жодної паузи. Жодного болю на обличчі. Наче цього падіння просто… не сталося. Ледь підвівшись, він миттєво кинувся на Бетті. Оголений азарт блищав у його очах, мовби цей бій був його особистою війною.

Хтось легенько смикнув мене за рукав — я озирнулася й зустріла знайому усмішку Реда, у якій жевріла зухвалість. 

— Твій хлопець завжди такий «галантний» із дівчатами… чи тільки, коли є публіка? — прошепотів він із насмішкою.

Я повільно видихнула, а потім, ковзнувши холодним поглядом по його обличчю, відказала:

— По-перше, він не мій хлопець. А по-друге… твоя колишня, — я навмисне підкреслила це слово, ловлячи, як він ледь стискає щелепу, — чудово справляється без твоїх коментарі, — та подарувала йому гостру, в'їдливо посмішку.

Ред знизав плечима, мов би визнаючи: ну гаразд, програв.  Але в його очах не було ані краплі каяття — навпаки, щось дивне блиснуло. Він нахилився до мене ближче, голос перетік у лагідний шепіт:

— Сумніваюся, що він після цього двобою взагалі підніметься.

 Я скептично примружилась: 

— І з чого такі прогнози?

Він стримано всміхнувся: 

— Просто повір мені. Готуйся відвідувати його в Лазареті та гладити по голівці, коли він стогнатиме. — його тон лишався вкрадливо лагідним, проте за ним читалася відверта насолода. Здавалось, він уже смакував той момент, коли Тіс, знесилений і побитий, скуштує гіркоту власної самовпевненості.

Я вже хотіла відповісти щось їдке, коли Бетті з усієї сили вгатила Тісу — і він з гуркотом врізався в стіну.

Я мимоволі йойкнула, серце підскочило до горла... Хотіла кинутися до нього, але не встигла. На загальний подив, Тіс уже підводився, похитнувся — і, наче нічого не сталося, знову рвонув у бій. В очах — той самий блиск: мовляв, дякую, я тільки розігріваюся.

Я насупилась. Я бачила, як він б’ється. Але це було щось інше. Так він ніколи не діяв.

— Він завжди був таким… витривалим? — пошепки запитав Ред, нахиляючись так близько, що його подих ковзнув по моїй шиї. Шкіра миттєво відгукнулася — мурашки побігли вгору хребтом. У його голосі звучала м’якість, та вона не заспокоювала. Навпаки, тривожила, бо здавалася надто інтимною, надто навмисною.

— Себто? — холодно перепитала я, стараючись зосередитися на нашій розмові.

Ред на мить замовк, відвівши погляд убік, ніби добираючи слова — або ж свідомо уникаючи прямого контакту. Потім заговорив тихо, стримано:

— Тобі вже доводилося битися з Берттіною?

Я злегка насупилась, схрестивши руки на грудях. Який дивний поворот розмови…

— Ні. Не доводилось.

— А з Тісом?

Ворухнула плечима, згадуючи: 

— Іноді була якась штурханина… Але серйозно — ні.  Так щоб сам на сам, у двобої — такого не пам'ятаю.

На його губах з’явилася слабка усмішка, яка так і не торкнулася очей — там жевріла інша емоція, глибша й напруженіша.

— А мені доводилося виходити проти Берттіни кілька разів, — мовив він. — І скажу чесно… це були не з тих боїв, які хочеться згадувати. Я жодного разу не переміг. У неї удари, мов покарання.

Я впилась поглядом у Реда, чекаючи пояснення.