Розділ 35 «Деактиватор»

Завершивши всі невідкладні справи, я нарешті попрямувала до Житлових приміщень. Свідомість була заповнена думками про прийдешнє Тренування — потрібно було зосередитися, аби бути готовою. Добре, що дорогою я нікого не зустріла. Усередині все рвалося навпіл: то хотілося виплеснути злість і вдарити когось, то навпаки — сховатися в чиїхось обіймах і просто видихнути.

На щастя, перше бажання мало шанс здійснитися. Тренування — саме те, що зараз потрібно. Біль, рух, адреналін. Ідеально.

Коли я зайшла до кімнати, побачила там Еббу. Вона сиділа на краю ліжка, згорбившись і обхопивши себе руками, ніби намагалася захиститися від усього світу. Обличчя лисніло від поту, під очима пролягли темні кола, мов сліди недосипу або хвороби, а почервонілий ніс лише додавав тривоги.

Я зробила крок до неї — і в ту ж мить мала рвучко відсахнулася, відступивши на інший бік ліжка, ніби я становила загрозу.

— Не підходь! — її голос був хрипкий, майже агресивний. Я ніколи не чула такого від неї.

Я завмерла, уважно вдивляючись у її обличчя. Очі подруги блищали, але не від сліз, а від якогось дивного внутрішнього напруження.

— Не знаю, що зі мною… — пошепки пробубоніла вона, опустивши погляд. — Настрій скаче, як маятник: то я ненавиджу всіх навколо, то готова зробити що завгодно, аби кожен був щасливий. Хоча, якщо чесно... частіше хочеться зірвати злість — ударити когось, зламати щелепу, ніс… — просичала вона крізь зуби, невпевнено всміхнувшись, але ця усмішка більше скидалася на злу гримасу.

— Тобі треба в Лазарет, —  обережно озвалася я, стримуючи голос, щоб не спровокувати її ще більше. — Хочеш, я проведу тебе туди?

Ебба звела на мене очі — тепер у них уже блищали сльози. У цьому погляді було стільки розпачу й болю, що я аж відчула щем у серці.

— Пробач, Ріко... — простогнала вона, тремтячим голосом, який надломився наприкінці.

— За що?.. — я не встигла навіть осмислити це питання.

У наступну мить Ебба прожогом кинулася на мене. Її напад був настільки несподіваним, що я не встигла зреагувати — і ми разом впали на підлогу. Вона намагалася вдарити, але цього разу я вже не розгубилася. За кілька секунд мені вдалося перехопити ініціативу й міцно притиснути її до підлоги. Вона виривалася, вся напружена, спотворена гнівом.

У цей момент двері різко відчинилися. На порозі застигла Бетті. Побачивши нас у запеклій боротьбі, вона на мить розгубилася, проте швидко опанувала себе й кинулася на допомогу. Разом ми змогли міцніше втримати Еббу, хоча вона шалено пручалася, мов дика кішка.

— Що... з нею? — вигукнула Бетті тремтячим від паніки голосом.

— Не знаю! — крикнула я у відповідь, силкуючись утримати Еббу. — Ми просто говорили, а потім вона... стрибнула на мене! 

Бетті з острахом втупилася в малу, ніби силкуючись осмислити те, що розгорталося перед нею, а затим невпевнено запитала:

— Таке траплялося раніше?

— Ніколи, — видихнула я, похитавши головою.

Білявка ще кілька секунд роздивлялася Еббу. У її погляді читалися нерішучість і приглушений страх. Та раптом, подолавши власні вагання, вона рішуче скомандувала:

— Тримай її!

— Тримай її! — та кулею метнулася до своєї шафки, залишивши мене сам на сам із малою.

Я ледве втримувала Еббу, тому не бачила, що саме робить Бетті. За мить вона вже була поруч, стискаючи в руці щось блискуче.

— Що це? — насторожено запитала я, відчуваючи,  як серце лунко стугонить у грудях.

— Довірся. Це допоможе, — впевнено промовила Бетті, хоча у її очах майоріла легка тривога. 

Серце завмерло в тривожному передчутті, змушуючи кожен м'яз напружитися. Усвідомлюючи, що іншого виходу немає, я стримано кивнула. Бетті швидко попередила, щоб я міцніше зафіксувала голову Ебби, аби уникнути небажаних рухів. Я перехопила Еббу міцніше, стримуючи її ривки. Вона пручалася, вигиналася, але я тримала.

 Бетті нахилилася ближче й піднесла до її вуха довгий блискучий предмет. Світло ковзнуло по його поверхні, але я так і не зрозуміла, що це.

Аж раптом Ебба видала різкий, болісний зойк, який пронизав повітря. Затим її тіло здригнулося, очі повільно заплющилися, руки обм’якли, і вона просто обвалилася на підлогу.

— Що ти з нею зробила?! — жахнулася я, відчуваючи, як холод пробіг хребтом.

— Все нормально! Вона просто заснула! — поспіхом відповіла Бетті.

Я вдивилася в Еббу. Вона справді виглядала так, ніби спала: дихання рівне, тіло розслаблене, а під закритими повіками ледь помітно рухалися зіниці.

  Тоді я, кивнувши на незрозумілий предмет у руці Бетті й силкуючись зрозуміти, що тільки-но сталося, приголомшено запитала:

— Що це?

Білявка несподівано завмерла, її розгублений погляд метнувся на предмет у руці, який вона вже за секунду інстинктивно притиснула до грудей. Обличчя зблідло, губи ледь тремтіли, ніби вона сама до кінця ще не усвідомлювала, що зробила.