Розділ 33 «Кабінет історії»

Я не випадково вирішила не говорити Тісу про свої наміри. Якщо й існував хтось, кому я б ніколи не відкрила своїх планів — то це він. А причина проста: я збиралася зустрітися з іншим хлопцем. Наодинці. І не з будь-ким, а з тим, хто дивним чином опинявся поруч щоразу, коли починалося щось важливе.

Так, харизма Реда захоплює мене, погляд змушує серце збиватися з ритму… Він пробуджує в мені щось незбагненне — мікс хвилювання, ніжності та внутрішньої суперечності. Мене тягне розібратися, копнути глибше... дістатися туди, куди зазвичай не лізуть без причини.

Та справа була не лише в цьому.

Я змушена визнати: усе це викликає в мені реакції, які я не контролюю. І це, чесно кажучи, дуже дратує.

Я читала достатньо — від загальновідомих до відверто дивних книжок — щоб мати уявлення про те, як працюють стосунки між людьми. Про ті самі «хімічні імпульси», які називають «потягом», «пристрастю», «коханням»... Та що більше я про це думаю, то сильніше сумніваюся: чи не є це все лише зручними поясненнями для речей, які насправді ніхто не розуміє? Можливо, люди просто вигадують відповіді там, де не можуть дістатися до істини. І тоді всі ці «глибокі почуття» раптом виглядають… не такими вже й глибокими. Радше як спосіб надати значущості базовим інстинктам, які зрештою зводяться до одного й того ж.

Тож я усвідомлюю: побачення — це не просто розмова. Це вибір. І наслідки. І я не певна, що хочу в це вплутуватися.

Та все ж… Ред мене зачіпає. І не лише зовнішністю. Найбільше — тим, як він поводився: зі мною, з братом, з друзями... Кожна наша розмова має вагу. Він завжди помічає деталі, які інші ігнорують, і це насторожує більше, ніж мало б. Поруч із ним складніше тримати дистанцію. У його присутності реальність ніби зсувається, наче ґрунт під ногами втрачає звичну опору. А коли він іде, з’являється порожнеча... надто відчутна.

І це вже проблема.

Я не готова відкриватися. І не збираюся. Однак і ігнорувати його не виходить. І, можливо, відповіді, які він може дати, стосуються не лише мене.

То чого я чекала від цього… побачення? Складно сказати. Колись я б лише посміялася з подібного задуму. Та тепер усе інакше. Я сама роблю цей крок — без чіткого плану, без упевненості, ніби заходжу глибше, ніж варто. Втім, з дуже конкретним наміром — зрозуміти.

Це буде моє перше побачення. Перше в житті. І, мабуть, єдине, чого я від нього справді хочу — це ясність. Хоча щось підказує, що вона мені не сподобається.

***

Увійшовши до Навчальних класів, я була сповнена твердого наміру знайти Вчительку Селл — нашу біологиню. Лише вона могла дати доступ до Оранжереї — моєї сьогоднішньої мети.

Як раз був час для домашніх завдань. Тож коридори, схожі на мурашник, вирували життям. Учні сновигали туди-сюди: хтось читав записи просто на ходу, не відриваючи очей від сторінок, інші гаряче сперечалися, розмахуючи руками й час від часу підвищуючи голос.

Я лише мигцем оглядала знайомі обличчя, не затримуючи погляду. Рішучість вела мене вперед, змушуючи зосередитися виключно на пошуку тієї єдиної людини, яка була моїм ключем до подальших дій.

Насправді я завжди відповідально ставилася до навчання. Так, деякі предмети, як-от хімія, давалися складніше за інші... Та це не означало, що я нехтувала заняттями чи не виконувала завдань. Просто зазвичай мені вдавалося впоратися значно швидше за багатьох. Тож витрачати вільний час на домашку... Ні, дякую. Є речі важливіші.

Підіймаючись вузькими сходами на другий поверх, я відчувала, як серце шалено гупає у грудях. Здавалося, що його стукіт розлітається по всій будівлі. 

Кабінет Вчительки Селл знаходився в самому кінці коридору, огорнутий затінками й таємничою напругою. Я рухалася стрімко, ніби рішучість могла приглушити внутрішню тривогу.

Проминаючи відкриті двері, краєм свідомості вловлювала знайомі звуки: шелест сторінок, тихий гул Учнівських розмов, уривки сміху... Кабінет літератури. Кабінет іноземних мов. Кабінет математики...

Наближаючись до кабінету історії, я мимоволі сповільнила ходу.

— Все, Реде, це абзац! Ще трохи — і мій мозок просто вибухне! — долинув знайомий, роздратований голос.

Серце на мить стиснулося в дивному поєднанні бентеги й цікавості, змушуючи мене нерішуче зупинитися біля дверей.

— Берттіно, ти ж написала лише два речення, — спокійно відповів Ред.

Його глибокий, оксамитовий голос прокотився холодком уздовж хребта. Я мимоволі здригнулася — реакція, яка мені геть не сподобалася. Та я швидко зібралася й затамувала подих, щоб не видати себе.

— Рілі? Але ж хіба вони не геніальні! Це ж просто бомба! — з ентузіазмом вигукнула Бетті. Проте після короткої павзи її інтонація різко змінилася, набувши крижаного відтінку: — Якби я знала, що з тобою буде так нудно, нізащо б не погодилася! 

— Це було прохання Тіса, — тихо відказав Ред. І щось у мені неприємно стиснулося.

— Та знаю я… — зітхнула Бетті з відчутним роздратуванням в голосі. Потім вона в'їдливо прошипіла: — Але от що ти на чілі [1] залишиш їх наодинці після того випадку в Душовій — цього я не очікувала.