2. Рідкісний дар

Вже кілька годин йшов дощ. Великі краплі дробом стукали кам'яною бруківкою. По вулицях текла вода. Ніхто за такої погоди не наважувався висунути ніс із теплого будинку. Шумна Алгорі в одну мить спорожніла.

Небо розрізав сліпучий спалах блискавки, за мить пролунав грім.

Скло в зеленій кімнаті затремтіло від гуркоту. Здригнувшись, Анела подивилася на Раяна, що грав на білому пухнастому килимі. З дня смерті Артура пройшов майже рік. Щоразу, коли вона дивилася на хлопчика щось усередині стискалося. Він був таким маленьким, але вже таким тямущим.

Коли вона плакала, він залазив до неї на коліна, намагаючись маленькими рученятами стерти сльози, що котилися по щоках.

«Мамо, не плач. - казав він поки невиразно, але Анела його завжди розуміла. – Тато побачить і теж засмутиться!»

Після повернення до Фаргансу Анела стала погано спати. Кілька разів до них навідувалась мачуха Артура. Анела не справлялася зі справами королівства. Вона боялася бунту, який міг статися будь-якої хвилини. Боялася, що радники змусять її звести на трон Раяна. У цьому випадку влада опиниться повністю у їхніх руках. А її маленький син став би маріонеткою.

Боялася Друїда… Незважаючи на всі запобіжні заходи він теж представляв небезпеку.

- Пішли спати. - жінка поманила хлопчика долонею.

Той звівся на ноги та захопивши іграшку, підійшов та взяв її за руку. Коли шкіри торкнулися його маленькі пальчики усередині трохи потепліло. Анела завжди знаходила у ньому спокій. Вона дуже шкодувала, що пропустила майже рік його життя.

Уклавши сина в ліжечко, жінка повернулася до себе. Завтра у неї була назначена чергова зустріч. Там повинні були затвердити план святкування дня народження принца.

Поклавши голову на подушку, Анела тяжко зітхнула. Її грудна клітка здіймалась та опадала у такт диханню. Вона знала, що і ця ніч не принесе їй спокою.

Стиснувши губи, Анела спробувала притлумити бажання заплакати. Рік тому, у цей день поруч був коханий чоловік. Вони разом переживали їх спільне горе. Молодий король був неймовірно ніжним. А ще він мріяв про велику родину. Вона хотіла подарувати йому ще багато принців та принцес. Але не судилося…

Замість того, щоб слідкувати, як росте її син, вона майже дев’ять місяців прикидалася Принцесою Часу. Анелі було гидко про це згадувати. Через цей обман загинули ні в чому невинні люди. Діти…

Жінка плакала декілька годин дізнавшись, що хлопчик та дівчинка, які були завжди з нею привітні, мертві. Їм було лише по чотирнадцять. У цьому віці вона ще гралася ляльками та крутила ніс від запрошень Артура на літні канікули.

Їх звали Джина та Алекс. Талановиті, сповнені жаги до життя… Вони мали б уперше закохуватися та ходити до школи.

Анела уважно слідкувала за новинами, що приходили з Фероманська. Добре, хоча б сестра встигла врятувати Влада. Анела переживала, що Лера не зрозуміє її послання та все зіпсує. Зараз його доля залежала від ерцгерцогині.

Перед Лерою Анела теж вважала себе винною. Саме через неї Морл ледве не вбив свою справжню Принцесу Часу. Хоча це вже, напевно, не важливо, бо Морл теж помер.

Більшу частину ночі Анела провела слухаючи, як дощові краплі стукають по шибках. Тільки під ранок її зморив сон. Молода королева, згорнувшись на ліжку, натягнула ковдру під саме горло, наче намагалася сховатися від усього світу. Але кошмари її завжди знаходили.

Щось заворушилося за шторою. Анела кинула туди швидкий погляд, не приділивши особливої уваги. Напевно то була кішка, яку вона привезла з Роену. Єдине, що вона змогла забрати перед тим, як пішла до Морла. Усі речі, які він купляв, залишилися там у шафі.

Пройшов місяць, а молода королева продовжувала прокручувати у голові події минулого року. Все розпочалося від смерті батька Артура. Кінця ще не було видно.

Від вікна почулося шарудіння, та не закрита стулка вдарилась об раму.

Анела насупилась. Їй не хотілося вставати та йти до вікна яке, напевно, забула закрити служниця. Цокнувши, жінка закотила очі, повернувшись на спину. Раптом у кімнаті стало темно. Анела здригнулась почувши поряд чиїсь кроки.

- Магда? Це ти?! – жінка завмерла, відчувши, як хтось схилився над ліжком. Але хто то був вона не бачила. – Це ти залишила вікно?

 Ніхто не відповідав, але вона чітко чула чиєсь нерівне дихання.

- Хто тут? – схопившись з ліжка Анела спробувала закричати, але у цей час чиїсь сильні руки притиснули її шию знов до подушки. Жінка крякнула, забивши кулаками по руках незнайомця. Вона не розуміла, як в неї не зламалася шия від такого. Але зараз її задушать.

Кричати було марно, вона все сильніше провалювалася у темряву, яка обступила вже з усіх сторін. Ковзнувши слабкими пальцями по рукаву шкіряної куртки, жінка безсило опустила руки, втративши свідомість.

* * *