РОЗДІЛ 4.

Софія сиділа на теплому піску, відчуваючи, як дрібні сухі піщинки повільно перетікають між пальцями її ніг. Вона сиділа на розстеленому м’якому покривалі, заплющивши очі під лагідним турецьким сонцем і слухаючи ритмічний шепіт моря.

Пляж був особливим — вузька, трохи дика смужка суші, затиснута між двома пишними, обгородженими територіями п’ятизіркових готелів. Тут  не було галасливих туристів, лише тиша, солоний бриз та хвойний аромат, що спускався з гір.

Алекса купалася неподалік. Чотирнадцятирічна дівчинка легко трималася на хвилях, час від часу пірнаючи у прозору, бірюзову воду. Її волосся темним шовком розпластувалося по воді, а на обличчі з’являлася рідкісна за останні місяці, щира й безтурботна посмішка.

Тіма поруч був повністю поглинутий будівництвом. Його руки наполегливо й старанно виводили вежі з волого піску, формуючи піщаний замок. Хлопчик щось тихесенько бурмотів собі під ніс, час від часу поправляючи стіни фортеці та захищаючи їх від ласкавих язиків прибою.

Софія видихнула. Уперше за довгі місяці виснажливого розлучення, судових позовів та постійного емоційного тиску з боку Сашка, вона відчула, що її дихання нарешті стає рівним. Тут, у Кемері, її серце потроху починало відтаювати.

Мала Алекса нарешті вийшла з моря, струшуючи краплі води з темного волосся та загортаючись у рушник. Софія глянула на неї, відчуваючи, як сонце приємно пригріває плечі, і вирішила скористатись моментом.

— Я на хвилину у воду, — кинула вона дочці і поспішила до моря.

Зайшовши у злегка прохолодну воду, Софія одразу відчула, як напруга останніх тижнів починає розчинятися у хвилях. Вона лягла на спину, розкинувшись «зірочкою», дивлячись у бездонне турецьке небо, і на секунду заплющила очі.

Легке погойдування хвиль раптом перенесло її у зовсім інший час. Перед очима виринув дитячий спогад: як колись давно батьки привозили її маленькою в Залізний Порт — солоне повітря, галасливий берег, гарячий український пісок і повна безпека під крилом мами й тата. А потім спогад змінився іншим: як уже згодом, у перші роки шлюбу із Сашком, вони постійно їздили на все включено в Єгипет — яскравий риф, корали, безтурботні вечори біля басейну, коли здавалося, що попереду ціле життя. Як же швидко все змінилося...

Винирнувши з ностальгії, Софія повернулася до берега.

Тіма все ще був повністю поглинений своєю грою — він старанно добудовував чергову стіну навколо піщаного замку, щось захоплено наспівуючи собі під ніс. Алекса сиділа на покривалі в навушниках, тримаючи в руках Софіїн телефон і захоплено у щось граючи.

Софія підійшла до їхнього місця, взяла рушник і звично потягнулася до пляжної сумки, щоб дістати гребінець. Вона опустила погляд — пляжної сумки на піску не було.

— Алекса? — голос Софії здригнувся. — А де наша сумка?

Дівчинка зняла один навушник, розгублено кліпаючи очима:

— Я... я не знаю. Я сиділа тут, грала... Я нічого не бачила.

— Як не бачила?! — паніка гострою голкою пронизала серце Софії. Вона кинулася шукати навколо, але на вузькій смузі пляжу між готелями не було нікого стороннього.

Алекса раптом закрила обличчя руками й гірко розплакалася. Її плечі затремтіли від ридань:

— Мамо... вибач... я ж... я ж туди ще й свій телефон поклала... І павербанк... щоб вони на сонці не перегрілися, я сховала їх всередину сумки під речі... Я хотіла просто трохи пограти твоїм телефоном, поки мій заряжався...

Помітивши, як гірко плаче Алекса, до них стрімко підбіг Тіма. Хлопчик злякано переводив погляд з мами на сестру.

— Мамо, що сталося? — заскімлив він, відчуваючи загальну паніку.

Софія зрозуміла, що залишатися тут більше не можна. Час був на вагу золота. Вона  швидко натягнула на себе сарафан, різким рухом схопила покривало, закинула його разом із рушниками на плече, міцно взяла Тіму за руку і, кинувши стурбований погляд на заплакану Алексу, швидким кроком попрямувала до площі, що розкинулась одразу за пляжною смугою.

Там, біля невеликого туристичного пункту, де зазвичай чергували правоохоронці, стояли троє турецьких поліцейських. Софія підійшла до них, важко дихаючи. Руки тремтіли, але вона знала, що мусить триматися заради дітей. На щастя, залишився її власний телефон. Вона швидко відкрила додаток-перекладач.

На екрані зазвучав ламаний, але чіткий турецький голос: «У нас щойно вкрали пляжну сумку. Там були гроші та телефони».

Поліцейські перезирнулися. Двоє з них одразу ж вирушили швидким кроком у бік пляжу, сподіваючись наздогнати злодія гарячими слідами. Проте дива не сталося — через пів години вони повернулися ні з чим, розводячи руками.

Третій поліцейський, кинувши співчутливий погляд на дітей, жестом попросив їх іти за ним. Він повільно повів Софію, Алексу та Тіму до місцевого відділку поліції, розташованого неподалік, щоб вона могла офіційно написати заяву про крадіжку та зафіксувати перелік втрачених речей.

Софія пройшла через усю цю виснажливу процедуру: заповнила бланки, описала втрачені речі та підписала протокол. Начальник відділку особисто підійшов до них, намагаючись втішити та заспокоїти жінку. До іноземців тут була прикута особлива увага, тому поліція намагалася продемонструвати максимальну ввічливість і готовність допомогти.

Коли Софія разом із дітьми вже виходила на ґанок відділку, до східців плавним рухом під’їхав чорний позашляховик. Двері відчинилися, і з машини вийшов Емір.

Він зупинився, помітивши їх, і його обличчя виражало щире здивування. Зустрітися ось так, та ще й на порозі поліцейського відділку, він точно не очікував. Софія, втомлена, бліда й розгублена, коротко розповіла йому про те, що сталося.

Почувши це, Емір одразу змінився в обличчі. У його поставі з'явилася та владна зосередженість, яка завжди вирізняла людину, здатну вирішувати будь-які проблеми. Він підійшов до начальника поліції, який якраз виходив слідом, і міцно потиснув йому руку. Їхній короткий діалог був позбавлений зайвих емоцій, але Емір чітко дав зрозуміти, що вкрай зацікавлений у швидкому пошуку вкраденого. Начальник поліції з першого ж натяку все зрозумів і запевнив, що будуть задіяні всі ресурси.