РОЗДІЛ 3.

Вони залишили площу, і Тіма одразу взявся за свій телефон. Поки вони стояли біля колодязя, екран смартфона згас, тож хлопчик знову розблокував свій пристрій, аби звіритися з картою.

— Ой, здається, точка збилася... — пробурмотів він, насупивши брови й крутячи смартфон у руках. — А ні, все нормально! Навігатор показує, що нам ось туди, через цей провулок.

— Тімо, ти впевнений? Ми ж наче прийшли з іншого боку, — із сумнівом промовила Алекса, заглядаючи йому через плече.

— Та точно! Крапка GPS ондечки переміщується, ходімо за мною! — авторитетно заявив десятирічний «провідник» і бадьоро покрокував углиб вузької вулички.

Софія лиш зітхнула й попрямувала за дітьми. Думки все ще були важкими, тому вона довірилася синові, не надто вдивляючись у деталі дороги.

Тим часом Кемер остаточно огорнули густі південні сутінки. Один за одним спалахували вуличні ліхтарі, відкидаючи довгі, химерні тіні на давню бруківку та кам'яні фасади будинків. Шум центральних вулиць зник, поступаючись місцем незвичній, майже містичній тиші. Вони йшли хвилину за хвилиною, з повертаючи з одного провулка в інший, але знайомих орієнтирів усе не з'являлося. Навігатор постійно змінював маршрут, ніби сам загубився у тутешніх вузьких вуличках.

Софія зупинила дітей і забрала в Тіми телефон. Вона роздивлялася екран смартфона, намагаючись зіставити синю крапку на карті із назвами вулиць, але навігатор просто глузував із них: стрілка хаотично крутилася, а знайомі орієнтири чи хоча б назва їхньої вілли ніде не зринали.

На довколишніх вуличках не було жодної душі. Вечірній Кемер у цій час наче вимер: вікна будинків залишалися темними, а тиша ставала майже відчутною на дотик.

Серце Софії стиснулося від легкого уколу паніки. Тримати під контролем ситуацію, коли ти одна з двома дітьми у незнайомому місті в чужій країні, ставало все важче. Алекса стривожено притулилася до її плеча, а Тіма притишив свій запал і винувато потирав потилицю.

— Так, без паніки, — намагаючись говорити якомога спокійніше, мовила Софія, обіймаючи доньку. — Зараз просто підемо далі. Знайдемо когось із місцевих, увімкнемо перекладач у телефоні й запитаємо дорогу. Усе добре, ми обов'язково вийдемо.

Вони повільно попрямували далі тьмяно освітленою бруківкою, видивляючись бодай найменший натяк на перехожих.

Минувши ще один поворот, вони раптом побачили яскраве тепле світло, що розливалося з відкритих високих воріт. За ними було невелике затишне подвір'я перед будинком, який більше скидався на якісь офісні приміщення ніж на звичайний житловий дім.

У центрі цього майданчика стояв великий дерев’яний стіл під старим розлогим деревом. За ним сиділа компанія чоловіків різного віку. Вони про щось неспішно й затишно гомоніли, тримаючи в руках армуди з міцним гарячим чаєм, від якого в повітря піднімалася прозора пара.

Софія замерла на порозі воріт. Вона нарахувала за столом сімох чоловіків. На мить у душі майнув природний хвилювання чи навіть острах. Проте іншого виходу просто не існувало. Зібравшись із духом, вона зробила крок уперед і голосно привіталася:

— Merhaba! (Добрий день!)

Чоловіки одразу припинили розмову й повернули голови. Софія швидко відкрила перекладач у смартфоні, набрала прохання пояснити дорогу до потрібної вулиці та натиснула відтворення аудіо. Вони уважно вислухали електронний голос, дружньо закивали головами, показуючи, що готові допомогти.

У цей момент до Софії ближче притулився Тіма і тихо, з надією в голосі, спитав:

— Мам, то що, вони нас проведуть?

Не встигла Софія відповісти синові, як один із чоловіків — високий, статний, із виразними очима та спокійним, впевненим поглядом — раптом відклав склянку з чаєм, підвівся зі стільця й здивовано запитав:

— Ви звідки приїхали?

Софія аж застигла від несподіванки:

— Ви... ви говорите українською?

Чоловік щиро й тепло засміявся, від чого довкола його очей зібралися дрібні зморшки.

— Мене звати Емір, — відрекомендувався він, зробивши легкий поважний поклін. — Я турок, але свого часу я декілька років навчався за обміном у Києві, в Медичному університеті імені Богомольця. Саме там і вивчив мову. Правда, давно вже не мав практики, але, як бачите, щось ще пам'ятаю!

Відчуття тривоги миттєво розтануло. Доля немов навмисно привела їх саме сюди. Софія полегшено зітхнула й відповіла:

— Мене звати Софія, а це мої діти — Алекса й Тіма. Ми шукали дорогу додому. Були біля Колодязя бажань, а потім навігатор перестав нормально працювати, і ми заблукали.

Один із чоловіків за столом щось запитав у Еміра і показав на авто.

— Ні, у цьому немає потреби, — м’яко зупинив його Емір, а потім повернувся до Софії й усміхнувся. — Погода чудова. Якщо ви не проти, ми просто прогуляємося вечірнім містом, і я особисто проведу вас до самого дому.

— Ми будемо вам безмежно вдячні, — з полегшенням мовила Софія.

Вони вийшли з дворика. Попереду побіг Тіма за ним поспішала Алекса, а вже за нею спокійно йшли Емір із Софією. Озирнувшись через плече, Софія помітила, що позаду на певній відстані ненав'язливо йдуть ще двоє чоловіків із тієї ж компанії. Вони трималися осторонь, але уважно контролювали обстановку довкола — Софія одразу здогадалася, що це охорона. Людина, яка зараз так просто крокувала поруч із нею, явно була не просто пересічним жителем Кемера.

Емір впевнено скеровував їхній маршрут, час від часу підказуючи, куди повернути Тімові — праворуч чи ліворуч. Поки вони простували затишними вечірніми вуличками, між ними легко й природно зав'язалася розмова.

— Ви давно в Кемері? — приязно запитав Емір, поглядаючи на неї.

— Лише десять днів, — відповіла Софія, дивуючись самій собі, як легко їй розмовляти з цим незнайомцем. — Ми орендували будинок на чотири місяці. Хотілося змінити обстановку.

— Чотири місяці — це гарний термін, щоб відчути це місто не як турист, — посміхнувся він.

— А ви тут працюєте? Лікарем? — згадавши про його навчання в медуніверситеті, зацікавлено перепитала Софія.