РОЗДІЛ 2.

Вечірній Кемер поступово занурювався в м’які сутінки. Повітря ставало трохи прохолоднішим, насичуючись солоним подихом моря та ароматами східних спецій, що долинали з місцевих кав'ярень.

Діти бігли трохи попереду. Тіма міцно стискав у руці телефон із відкритим навігатором — перед виходом Еміне особисто поставила їм точну позначку на карті, щоб вони не заблукали. Хлопчик почувався справжнім капітаном експедиції, звіряючи кожен крок із мерехтливою синьою крапкою на екрані.

Вони вже звернули з гамірних, сяючих неоном туристичних алей і заглибилися в стару частину міста. Вулички тут ставали вужчими, вистеленими бруківкою, а довкола панувала зовсім інша, спокійна та автентична атмосфера. Вирушаючи сюди, Софія свідомо обрала стримане й закрите вбрання — довгу легку спідницю, сорочку з довгими рукавами та хустку, якою дбайливо покрила волосся. Це було виявом поваги до тутешніх традицій і місцевих жителів. Вона не уявляла, як можна прийти в цю історичну й тиху частину міста у звичному для відпочинку розкутому чи надто відкритому одязі.

Поки діти збуджено крокували попереду, Софія повільно йшла слідом, занурена у власні думки. До її слуху долітали уривки їхньої палкої дискусії.

— Ні, бутси — це занадто дрібне! — переконував сам себе Тіма, розмахуючи вільною рукою. — Якщо вже це магічний колодязь, треба просити по-крупному! Загадаю свій власний квадроцикл!

— Ой, Тімо, квадроцикл тобі швидко набридне, — хмикнула Алекса, перебираючи пасма волосся. — Я от думаю про нову дизайнерську сукню. Або новий телефон...

Їхні бажання були простими, яскравими та матеріальними — такими, якими й мають бути дитячі мрії.

Софія слухала їх із сумною усмішкою і раптом спіймала себе на думці: а чого ж попросить вона сама? Відповіді не було. Вона абсолютно не знала, чого хоче від цього життя. Усе, що будувалося роками, розсипалося на порох.

Ця поїздка до Туреччини мала стати зовсім іншою. Софія сама спланувала й повністю оплатила її кілька місяців тому як особливий подарунок їм із чоловіком на 15-ту річницю спільного життя. Вона так мріяла про цей ювілей, уявляла, як вони святкуватимуть півтора десятиліття кохання...

Але два місяці тому все рухнуло в один день. Чоловік просто прийшов додому, сів навпроти й чужим, холодним голосом сказав, що йде. До іншої жінки. Тому що та вагітна, і він її кохає. А Софія... Софія просто стала йому нецікавою.

Слова чоловіка тоді вдарили з такою силою, що Софія на кілька тижнів увіпла в стан повного шоку. Всі п'ятнадцять років життя, які вона вважала надійним фундаментом, розлетілися на дрібні уламки. Першим поривом було скасувати поїздку. Проте із поверненням коштів виникли серйозні проблеми — це був не стандартний пакетний тур чи готель із гнучкими умовами, а приватна вілла, заброньована заздалегідь без права повернення.

Зрештою подруги буквально вмовили її не здаватися. «Це саме те, що тобі зараз потрібно, — тараторири вони. — Зміна обстановки, гори, море, час із дітьми. Це піде тобі на користь, ти зможеш передихнути». Так вона опинилася тут, у Кемері, на ці довгі чотири місяці.

І ось зараз, крокуючи за дітьми вечірньою бруківкою, Софія знову й знову поверталася до питання: а що ж забажати їй самій?

Матеріальні речі її зовсім не цікавили. Софія була успішною письменницею — її книги виходили величезними тиражами, а авторські лекції та семінари збирали повні зали. Вона була фінансово незалежною жінкою, яка могла дозволити собі та своїм дітям усе необхідне й навіть більше. Але гроші та успіх не могли заповнити порожнечу в душі.

— Мамо, дивись! Ми вже майже прийшли! GPS каже, що це за цим поворотом! — вигукнув Тіма, перебивавши її важкі роздуми. Хлопчик уже біг уперед, стискаючи смартфон у руці.

— Тімо, не біжи так швидко! — гукнула навздогін Алекса, прискоривши крок.

За декілька секунд вони звернули в затишний, напівтемний завулок і опинилися перед тим самим місцем.

Це була невеличка, затишна площа, прихована від гамірних туристичних маршрутів. З одного боку щільно тулилися старі кам'яні будинки з дерев'яними віконницями, а з іншого — піднімалося невелике зелене підвищення, густо засаджене деревами. Саме звідти, з-поміж переплетеного коріння та скелястої породи, витікав дзюркітливий струмок, вода з якого наповнювала сам колодязь. Він був акуратно обгороджений старовинною кладкою з дикого каменю.

Тіма підбіг першим. Не вагаючись ні секунди, хлопчик дістав із кишені монетку, з усієї сили заплющив очі, щось натхненно шепнув і кинув її у воду. Монета з дзвінким сплеском пішла на дно.

Слідом підійшла Алекса. Дівчина поводилася стриманіше, але в її русі теж відчувалося якесь дитяче очікування дива. Вона кинула свою монетку й на мить замислилася, загадуючи бажання.

Останньою до кам'яної огорожі підійшла Софія. Вона схилилася над колодязем — вода в ньому була кришталево чистою, прозорою, і на самого дні поблискували сотні монет, залишених такими ж шукачами надії. Софія на мить озирнулася довкола. На площі повільно прогулювалися нечисленні місцеві жителі. Вони кидали на неї та дітей зацікавлені, вивчаючі погляди, але ніхто не заважав і не порушував їхнього спокою.

Вона знову подивилася у воду, блукаючи поглядом у пошуках бодай якоїсь підказки. Захопити б поглядом те, чого їй так не вистачало весь цей час... Але відповіді всередині не було.

Витягнувши з кишені монетку, Софія стиснула її в долоні й тихо, майже беззвучно, промовила:

— Подаруй мені те, що зробить мене щасливою...

Сріблястий круг вислизнув із пальців і з тихим плюскотом зник у прозорій глибині.

Софія замерла, вслухаючись у тишу вечора.

— Ну... і де? — порушив мовчанку Тіма, розводячи руками та роззираючись по боках. — Алло! Де магія?

Алекса пирхнула від сміху, а Софія лише втомлено й тепло посміхнулася. Вони постояли біля колодязя ще кілька хвилин, спостерігаючи, як вечірній затінок остаточно огортає площу. Дива не сталося.