***

Вранішні проміння сонця прокрадались скрізь фіранку, пекуче лягаючи на мої очі. Ось що буває, коли, милуючись повним місяцем, забуваєш засунути штори. Та навіть ці противні відчуття – ніби тобі заливають очі розпеченим оливом – не могли вирвати мене з царства Морфея.
Але то що не змогли пекельні вогні, змогла стара Параска: її пискливий голос долинав через причинене вікно: 
– А чи чула ти, Христю, яка бідося? То вже другий, і то хіба за оцього літа. А за всі роки? Скілько їх пропало? Їде сюди, ходить по лісі, як дурне неприв'язане теля, а потім пропаде. 
Бодай їх шляк трафив з тими, як їх, туристами! 
– Боже мій, Боже, – відповідала стримано баба Христя, жалібно хитаючи головою.
Ой, якби ж то їх не знати, можна подумати, що то близькі подруги. «Та Параска – проходень з проходня, має сім дітей, і ані один не рідний по татові», – часто говорила баба Христя. А Параска по за очі, що та лінтяйка, а така гадина, що молодого чоловіка з'їла! Та любов до побрехеньок відсувала на задній план – гонор! Таке знаєте собі бойківське Бі-Бі-Сі. Якби знали у Лондоні про його існування – згоріли б у вогнях заздрості. Слава Тобі Боже, що бабці соціальні мережі не опанували.
Зазвичай мене дратували їхні розмови, але то був інший випадок. Гнаний цікавістю, я заскочив у джинси, застилив ліжко, забравши з нього томик Лавкрафта, за читанням якого власне й заснув. Хоч він і не був для мене таким і страшним, зате його моторошні, дещо в депресивному стилі розповіді надовго усідали в моїй голові. На кухні, як завжди, чекало горнятко кави, приготованої мамою. Вхопивши його, я подався до бабусь. 
– Вже восьма, а твій внук хіба встав, – почала Параска. 
– Та нероба, пізно встав – та й за каву, не йде до роботи, – продовжила баба Христина. – Та ми в їх роки як робили! вставали в п'ятій! 
«Почалися повчання», – подумав я, пропускаючи їх повз вуха. 
– То що з тим туристом, давно пропав? – згораючи з нетерпіння спитав я. – Де і як?
– Та як де? Там, де все, – після невеличкої паузи відповіла Параска
– На Високому Ділу? 
– Та вони десь там під горою палатки поставили, вогонь хотіли розікласти. Той неборака пішов за хмизом. І чому його чорт поніс у таку гущаву? може блуд його взяв?
– А може й чорт, – якось нажахано озвалася баба Христя.
– Який блуд, який чорт? Хоч там і густий ліс, але з усіх сторін хутора і села! Мусів же десь вийти? Не розумію, як там можна заблудитися. Ми з Андрієм (моїм сусідом) обійшли його всього не один раз. Нічого страшного в тому лісі нема, окрім зайця, – з насмішкою додав я. 
Та миттю в моїй уяві виринув спогад: ми з Андрієм пішли по гриби, але вони радше були причиною, чим метою. Проминувши останній хутір, ми зайшли так далеко, як тільки могли. І посеред негустого ялицевого лісу побачили невеличкий правильної прямокутної форми виступ. Згорнувши з нього мох і землю, ми побачили камені, одразу зрозумівши – це фундамент. Над виступом в ряд були видовжені і незвичні яблуні, які, очевидно, здичіли в обіймах матінки природи. Збоку каміння теж був невеличкий виступ квадратної форми з западиною в центрі, через яку просочувалася вода, нагадуючи старий колодязь, який засипався землею, із якого чомусь страшенно тхнуло і булькало.
Все це оповівши бабусям, я чекав відповіді. Але явно не такої, як я собі уявляв. Стара Параска заломила руки, вигукуючи всі можливі прокльони, а баба Христя замахала своєю важкою палицею з горобини, ніби показуючи, як мені будуть рахуватися ребра. 
– Та там Рожинський жив, страшний ворожбит. Як ще молодий був послали його тато з мамою до міста науку здобувати, бо мало їм того було що вмів писати і читати. То вернувся такий дивний, книжок навіз, по ночах, люди кажуть, світилося у них, при свічках ночами читав!
А старий Рожинський все голову задирав: «То мій Дарко хімію і медицину вивчає, людей буде лікувати». І як то вчули – почали ходити, бо доктора не було в селі. А звідтам як вийшли, таке страшне розказували. Що Дарко застелив усю кімнату зіллям, на полицях купа чорних книжок і всякі баночки з кольоровими порошками, а на стіні – хрест без розп'яття догори ногами...
Кажуть, візьме собі ту чорну книжечку, та й читає над хворим, якось так страшно і не по нашому, а хто спитає, каже: «то латинь!» Та ніхто не витримував до кінця, бо така обстановка: хрести перевернуті, зілля, книжки і його хрипкий, як звірячий, голос.
Як вчув про то наш отець Орест, то навідався до Рожинських. А на другий день, як раз було Петра, він голосив в церкві, що молодий Рожинський з дияволом зв'язався, що він «культист». 
– Окультист, – виправив я бабу Христю. 
– Що ото його «культна наука» – то наука диявола. Ніхто вже туди більше не ходив з наших. Хіба з далеку, кажуть, приїжджали.
Дивишся, йде людина здорова, міцна, а місяць тому було купа кісток, обтягнуті шкірою. Ми як раз коло сіна робили. Тай став той чоловік з нами говорити: «О, який вже добрий ваш ворожбит, як від нього помагає. Я вже вмирав на сухоти, всі лікарі відмовилися мене лікувати. Ось родича веду до нього. І гроші не бере. Але має якусь дивну просьбу: каже дати трохи крові, хоч п'ятдесят грам, бо для лікарства треба».
А потім почали приїжджати якісь люди сваритися з Дарком. З отцем нашим говорили, казали, що всі, кого він лікував, повмирали у страшних муках. І що коли в Скольому один доктор австріяк робив розтин, то жахнувся з того, що у тілі не було крові. 
Та якось у Рожинського більше не світилося по ночах, і Дарка не було видно, і дим з комина не курився!
Зібралися люди і почали говорити: може вмер де Дарко? Але всі боялися зайти перевірити. Ясьо – старий пастух – говорив, що бачив, як якісь люди витягли Дарка з хати та й кинули в колодязь. Але йому ніхто не повірив, бо він був слабий на голову: мало що міг собі придумати.
Тоді Петро Андріїв – останній п'яниця і нероба на селі, каже: 
– I чорт мені, як вовку ягня, якщо поставите мені могорич!
– Добре, як підеш, то дамо трилітровий бутель самогону і закуски добре.
Пішов Петро до колодязя, каже: «Нема, йду до хати гляну». Довго його не було, а як вийшов – всій блідий: «Невидно, – каже, – нігде». 
Більше ніхто до Рожинських й ногою не ступнув. А люди подумки хрестилися, дякували Богу, що збулися пропасника.
Хіба Ясьо не заспокоївся, все говорив, що Петро лазить до хати Рожинських. Йому, як раз з колиби, де він ночує, добре видно при місячному світлі, а коли та й голос Петрів спізнав, бо кляне той голосно. Звісно ніхто йому не вірив. Але Петро якійсь дивний став, навіть пити перестав.