4. Пробудження

Розділ IV. Пробудження

І тоді я вирішив відпустити себе.

Заплющив очі й дозволив пітьмі поглинути все — мене, цей камінь, слиз, холод.

Жаху більше не було. Було тільки відчуття спокою — наче я лежав на поверхні води, а вона поволі підіймала мене догори, обіймаючи з усіх боків.

Колодязь наповнювався. Я чув, як щось дзюрчить унизу, як сильно тече вода. Як вона з легкістю штовхає моє тіло до гори, як витісняє вагу.

І я здригнувся від відчуття, що втрачаю рівновагу. Мить — і я розплющив очі.

Світло.

Велике вікно праворуч лискувало сріблом місячної ночі. Фіранки ворушилися від легкого протягу, а поряд мерехтіли обриси знайомих речей.

Годинник цокав — рівно, спокійно, наче й не чув тих крапель, що мучили мене на дні колодязя своєю безжальною ритмічністю.

Я лежав під теплою ковдрою. Піт на скронях потроху висихав. Ні сліду від болота й слизу. Лише слабкий запах вогкості й багнюки ще був у ніздрях, і пересохле горло нагадувало, що це було не зовсім просто сном.

І тоді я згадав: Вона ж пішла від мене.

Серце стислося — наче хтось вирвав з нього шмат. Я повернув голову праворуч, туди, де завжди лежала вона. І... вона була там.

Її шовковисте волосся ледь торкалося моєї руки. Вона спала. Її рівне, спокійне дихання наповнювало кімнату тишею, у якій зникали всі тривоги світу.

Мені просто наснився жах. Просто сон. Кошмар, який показав мені те, чого я не хотів бачити наяву.

Я обережно доторкнувся до неї, потім обійняв, і відчув тепло, що не було уявним.

Так, це був сон.

Але я вже ніколи не буду таким, як раніше...

P.S.

Може, кожен із нас має свій колодязь.

Місце, куди падаємо, коли перестаємо слухати серце.

Там темно, слизько, холодно — але справжньо. Бо тільки там ми бачимо, ким були насправді.

І, можливо, це не покарання. Може, це шлях?

Щоб одного разу, прокинувшись у теплій кімнаті, побачити поруч того, хто любить.

І зрозуміти: світло не падає зверху.

Воно виходить зсередини.