Розділ ІІІ. Прозріння
Довго лежав, не рухаючись.
Темрява вже не здавалася ворогом — вона стала частиною мене.
Я відчував, як вона просочується під шкіру, проходить крізь легені, оселяється в мені, мов жива істота, що давно чекала свого часу.
А потім я раптом зрозумів: вона не прийшла до мене.
Вона — завжди була мною.
Мій колодязь. Моя безодня.
Вирита не камінням, а страхами, самолюбством, порожнечами, які я плекав у собі.
Я сам копав її — жменя за жменею, з кожним обманом, з кожною втратою щирості, з кожним разом, коли не сказав «пробач» і «дякую».
Кожен камінь — це моя брехня. Кожен шар багна — байдужість, якою я закривався від інших. Кожна крапля вологи — невисловлені слова, що гнили всередині, замість стати дощем.
І тепер я тут. На дні власної душі. Сам серед того, що створив.
Я підвів голову.
Темрява більше не тиснула — вона спокійно лежала довкола, як нічне озеро.
Я раптом помітив, що повітря стало іншим. Не таким важким.
Здавалося, десь угорі повіяло теплом. Ледь помітним, мов дотик світла крізь заплющені повіки.
Я зрозумів: усі ці роки я тікав не від темряви, а від себе.
Я жив серед людей, але не бачив їхніх очей. Обіцяв — і не вірив сам у те, що говорю. Ховався за розумом, за правильними фразами, за тишею.
І ось я — тут.
Усередині власної порожнечі.
Я сів, сперся спиною об камінь. Поверхня була холодна, але й справжня. Я провів долонею по ній, ніби хотів запам’ятати відчуття, як доторк до правди.
У голові знову спалахнула вона. Тепер не як докір, не як спогад, а як відблиск чогось утраченого. Її очі, колись живі, тепер стояли переді мною — нерухомі.
— Ти не зрозумів, — мовив тихий голос, що луною пройшов крізь мене.
— Любов не помирає, але вона може втомитись чекати.
Я опустив голову.
Коли темрява навчає — це не кара. Це спосіб відкрити очі. Бо тільки в пітьмі видно світло.
Я не знав, що буде далі. Не знав, чи виберусь.
Та вперше за цей час я перестав боятися смерті.
Це й було прозріння. Й не втеча, не спасіння, а прийняття: темрява — теж частина мене, але я — не лише темрява.