2. Пам'ять і вина

Розділ ІІ. Пам’ять і вина

Я лежав у холодній, вогкій багнюці й усвідомлював своє безсилля.

Кожен подих віддавався болем у грудях, і навіть повітря здавалось важким, наче вода.

Я вже не відчував холоду — тільки порожнечу, що розтікалася тілом і заміняла все інше.

Усе, що я вважав досягненнями, тут не мало жодного значення.

Мої титули, освіта, гроші, зв’язки — тіні на стіні, примари чужої величі.

Я згадав, як пишався своїм розумом, як вмів переконувати, як міг здобути все, що забажаю.

Але в цьому холодному, кам’яному лоні навіть моє ім’я нічого не важило. Тут не було нікого, хто б його вимовив.

Я гірко заплакав.

Не від страху — від безглуздості.

Сльози змішувалися з багном, текли донизу, і я на мить подумав: Може, мої очі стануть джерелом, з якого наповниться цей колодязь?

Я відчував, як темрява вслухається в мене, як вона п’є мій розпач, мов напій.

І саме тоді, крізь цю глуху тишу, вона постала в уяві.

Вона — мій світ, моя надія, моє кохання.

Образ її був настільки живим, що я мало не простягнув руку.

Її обличчя — спокійне, майже ніжне, але в очах блищала невимовна печаль.

І я почув її голос. Не зовні — всередині себе:

— Ти сам пішов сюди. Я не замикала дверей. Ти їх замурував камінням своєї гордості. Ти назвав це любов’ю, але не навчився любити.

— Це неправда! — вирвалось у мене. — Я люблю тебе!

— Любиш? Ти багато обіцяв. Гори, міста, життя, у якому мені буде тепло. Але твоя любов зводилася до слів, до мрій, до того, чого ти не зробив. Я чекала, поки ти втілиш бодай одну з тих обіцянок, але ти лише вигадував нові.

Її голос бринів болем, не гнівом, а був як прощання.

— Ти любив у собі віддзеркалення мене.
А коли я потьмяніла — ти втік.

— Ні! — заперечував я.

І я раптом згадав — так, буквально вчора вона сказала, що йде від мене. Сказала тихо, не кричачи.

— Я не можу більше з тобою жити. Я не бачу тебе — лише твої обіцянки.

Мені перехопило подих. Я схопився, ніби міг утекти навіть тут.

Але колодязь був усюди.

Я відчував його стіни в собі.

— Ти не помічав тих, хто тягнув до тебе руки, ти ховався за словами, за розумом, за страхом. Ти вбивав доброту, бо вважав її слабкістю.

— Замовкни! — закричав я. 

— Замовкни, прошу…

Темрява тремтіла, наче дихала. І голос стих. Але не зник. Він ліг мені на груди, як камінь. Мені стало важко дихати.

Я бачив, як перед очима пропливали фрагменти мого життя: мати, що колись плакала через мої необдумані слова; друзі, яких я не підтримав; знайомі обличчя, яких я образив бо не зумів бути простим.

Я відчув, як із кожного спогаду капає щось темне — крапля за краплею, і це все — мої провини.

Вони заповнювали колодязь.

Я впав обличчям у багно й завив, як поранений звір.

— Я заслужив це. Це моє місце.

Тиша не заперечувала.

Тиша згодилася.

А тоді — крізь цю мертву згоду, крізь пульс у скронях — я знову почув.

Ніжніше. Майже лагідно:

— Ні, це не місце. Це — дзеркало.