1. Реальність

Розділ І. Реальність

Стало неймовірно холодно. Сирість лизала шкіру, як живе створіння, і кожна пора тіла стискалася від холоду. Я прокинувся різко, наче мене витягнули з води. Не було світла — жодного натяку, жодної лінії, навіть тієї блідої, що лишається під повіками, коли сильно заплющуєш очі. Тут не було нічого. Тільки темрява, що здавалася густою, мов рідина.

— Де я?..

Мій голос повернувся від стін глухо, розмазано, ніби зсередини черепа.

Я простягнув руку вперед — пальці натрапили на холодне, мокре каміння. Одне гладке, обкатане водою. Інше — шершаве, колюче, з гострими краями.

Потім долоня ковзнула щось слизьке, м’яке.

— Фу… слимак! — вирвалось несвідомо.

Я обтер руку об штани — і відчув, як холод лізе крізь тканину в тіло.

Я зробив кілька кроків навмання, шукаючи вдихнути повітря, і хоч якесь відчуття простору.

Під ногами хлюпала болотяна това. Усе навколо — запах вогкої землі, гниття, старості. І десь унизу, здається, ледь-ледь чутно, як капала вода — ритмічно, мов тікали секунди.

Я доторкнувся знову до стіни. Вона була нерівна, але без розривів. Я йшов уздовж неї, тримаючись пальцями за виступи.

Крок. Другий. Третій.

Здавалося, кут ось-ось буде, але його не було. Стіна не мала кінця. Вона огортала мене колом.

Коло? Я в колі? То це коло!

І куди б не рушив — я все одно в середині.

Я спробував закричати — просто, щоб почути себе. Але крик проковтнула темрява. Вона навіть не відлунювала.

Тиша стояла така, що я чув власне серце. І це було найстрашніше — чути, як воно гупає в порожнечі, немов чуже.

Я намагався згадати, що було перед цим.

Сон? Дім? Обличчя?

Нічого.

Ні імен, ні образів. Лише відчуття падіння.

Так, падіння.

Мені здалося, що я падав довго. Може, тому й опинився тут.

Під ногами знову слизьке і наче калюжа води.

Колодязь?

Слово спало раптово. Від нього стало ще холодніше.

Якщо це колодязь — то де вода? І головне — як я тут опинився?

Я став навколішки, торкаючись землі. Глина. Камінь. Мох. Калюжа води. І порожнеча над головою. Я підняв обличчя вгору — але навіть там не було світла. Темрява стояла суцільна, без жодного просвіту.

Я закричав знову — сильніше.

Відповіді не було. Тільки відлуння мого дихання, що відбивався у вологих стінах, ніби знущаючись.

Я підвівся і став бити долонями по каменю — даремно.

Нічого не відбувалося.

Тоді я просто притулився лобом до холодної поверхні і відчув, як у ній б’ється тьмяне серцебиття.

Моє.

Тоді я вирішив — треба вибиратися. Якось. Хоч наосліп.

Я намацав виступи, вкриті слизом, і спробував вчепитися пальцями.

Камінь вислизав, мов мокра риба. Пальці ковзали, шкіра рвалася, долоні стиралися в кров. Я спробував спертися ногами, та вони ковзнули вниз по вогкій стіні.
Я падав знову і знову.

Намагаючись втриматися, я вбивав нігті в тріщини, але вони ламалися. Від розпачу я вкусив власну руку — аби не закричати. Повітря гуло у вухах. Серце билося, як дикий барабан.

Я зробив ще одну спробу.

Пальці знайшли опору, нога стала на виступ. Ще трохи, ще трохи — і здається, що я піднявся.

Метр, може два. Я відчув, як у мені народжується віра: можна.

І щойно я себе трішки похвалив за це невеличке досягнення, як слизьке каміння під рукою наче відлетіло.

Світ пішов шкереберть.

Я гепнувся плечима об землю. Грязюка розлетілася, вдарила в обличчя, забила дихання.

Темрява загуділа в голові, як після вибуху.

Я лежав і чув, як кров стукає у вухах, ніби хтось гупає зсередини.

Але ніхто не відповідав.

І тоді вперше я відчув — не страх, не біль, а порожнечу.

Таку глибоку, що вона почала звучати.