Розділ другий

Одного ранку я вирішила трохи прогулятись в іншу сторону від міста. В ліс я кілька разів недалеко заходила, а от далі  по стежці проглядалися ще якась чи-то будівля, чи-то сарай. Я погано пам'ятала, що належить мені за документами окрім будинку і територій навколо нього, не хотілося б випадково залізти на чужу землю. Та навряд чи до мене будуть претензії, якщо я просто подивлюся. Принаймні я а це сподівалась.

«Будівлею» виявилась альтанка. Вона була стара, але чиста і ретельно відремонтована зовсім недавно. Бо ніжна блакитна фарба не бачила ще жодного дощу. По дерев'яній решітці розповзлась плющеподібна рослина з дрібними червоними квіточками. Тут не було жодної огорожі і я пішла далі. Тут досі були залишки алеї з бруківки і хтось за нею слідкував. Незважаючи на великі проміжки деінде між камінням, трави ніде не було. Я перевела погляд з землі на численні дерева навкруги. Тільки тут до мене дійшло, що це сад. Дуже доглянутий і гарний персиковий садок. В глибині я помітила якийсь рух і направилась туди.

Біля різьбленої криниці з якогось світлого дерева я побачила біляву дівчинку, що вправно орудувала лебідкою, наповнюючи великі металеві відра водою.

- Йойкі! Привіт! – Вона витерла тильною стороною долоні піт з обличчя. – Ти приїжджа, що оселилась в будинку старої Агнеси?

- Так, це я. А ти живеш десь тут?

- Та ні. Я просто працюю в саду. Ой, я ж не назвалася. Рута я. – Вона поспіхом обтерла руки об широкі штани, перш ніж протягнути одну мені. Я її прийняла і посміхнулась у відповідь.

- Я Соломія, але зазвичай мене звуть просто Мією. Я не проти.

- Приємно познайомитись. А я все думала, коли ж ти придеш.

- До речі про це… Чий це сад?

- Ну тепер твій мабуть. – Вона розсміялась.

- І ти тут працюєш?

- Іноді. Взагалі-то садівником є мій брат, та в нього осьо друга дитина народилась і йому трохи не до того. Та як бачите справи робляться, садок в порядку. Нема чого перейматись.

- Це все звісно добре… Та перепрошую за питання, але це ж я маю вам платити, виходить?

- Цим пан (прізвище) займається. – І помітивши мій питальний погляд, додала. – Адвокат пані (прізвище). Ви, що, ще не зустрічались?

- До того, як я сюди перебралась – всіма питаннями займалась моя мати, тому не було особливої необхідності в тому. Тепер от думаю, чи існує така потреба зараз.

- Та я думаю він сам зв’яжеться якщо що. Але я можу дати його контакти.

- Буду вдячна.

Дівчинка порхнула кудись вбік і я нарешті помітила невеличку білену хатинку в глибині саду. Я пішла подивитись поближче. Вікна були щільно закриті ставнями. Над дахом я побачила димар на якому звила гніздо якась птаха. За розчиненими дверима було видно садовий інвентар та якісь мішки. Рута не заходила всередину, підхопила свою сумку з трави і нишпорила в її глибинах. Вона протягнула мені потрьопаний замусолений нотатник, розкритий на потрібній сторінці. Мені не було куди записати та я сподівалась на свою пам’ять. Напис було нашкрябано червоним олівцем, та мене здивувало, наскільки витончено виглядали деякі елементи. І ще в них вбачалось щось знайоме, хоч я поки і не зрозуміла що.

-        Дякую.

-        Нема за що.

-        То, ти тут живеш?

-        Та ні. Я живу в місті. А сюди приходжу кілька разів на тиждень. Може тут колись хтось жив, та то було давно.

Неочікувано для себе самої я запропонувала.

-        Не хочеш, як закінчиш роботу, заскочити до мене на каву?

-        Залюбки, але це буде ближче до вечора.

-        От і домовились. – Я привітно посміхнулась до неї і пішла гуляти далі в зворотньому напрямку від саду.

Рута виконала свою обіцянку і завітала до мене коли вже вечоріло. Я як раз встигла вимити і висушити складний садовий столик, що хтозна скільки простояв в комірці. На одному з боків стільниці була ціла низка глибоких брудних подряпин. Довелось шукати ще й скатертину. Заварила каву. Рута скривилась, відставивши чашку і потягнула з блюда шматочок лимону.

-        Пізніше я зводжу тебе в мою улюблену кав’ярню. Вона без перебільшень краща в місті.

- Дуже паршивий?

- Є таке.

- Ти живеш тут все життя?

-        Так, але якщо чесно, - вона зашарілась, - через рік закінчу місцевий коледж та хотіла б спробувати вступити до університету в сусідньому місті. Батьки пообіцяли мене відпустити, як я зможу отримати стипендію.

- А на яку спеціальність?

- Я поки думаю над цим. – Рута заховала посмішку за краєм горнятка.

Я і не помітила, як стемніло. Коли я спитала чи треба її провести, вона засміялась.

-        Та я додому з заплющеними очами дійду. Хоча ти правильно робиш, що не гуляєш лісом ночами. Тут заблукати чужинцю легко та й дикі тварини іноді забрідають.

-        Звучить моторошно.

-        Не переймайся. Згодом пообживешся і звикнеш.

-        Сподіваюсь.

Вона дивно зиркнула на мене, але більше нічого не сказала.

В місті дійсно була бібліотека, що виявилась суцільним розчаруванням. Вона була відчинена лише півтори години три дні на тиждень і навіть в ці короткі періоди було практично неможливо спіймати невловиму бібліотекарку на місці. (Пізніше я дізналася, що ця пані обіймає ще посаду адміністраторки в місцевій ратуші і з'являється там практично з тим самим недбальством).

В той день, вкотре не спіймавши її на місці, я вирішила ще трохи прогулятись. Покружлявши трохи, я знову опинилась перед своїм улюбленим монументом. День був похмурий і на фоні сталевих хмар пам’ятник був особливо виразним.

-        Подобається? Скажи, чортеня чарівне?

Я обернулась до Рути, щоб привітно їй посміхнутись.

-        То це все ж чорт?

-        Насправді, не знаю. Люди різне кажуть. Мені бабуся розповідала, що то болотяник. В школі вчителька казала, що лісовик. Але я думаю що чорт. Ти тільки на нього подивись. Одне зрозуміло, за легендою то хазяїн цих земель, що колись прихистив наших пращурів, які тікали від варварської навали.