13. Знайомство з лісом.

Настав ранок. Лісом простягся туман. Сонце почало вставати, і нічні лісові жителі передали зміну денним пташкам і тваринкам. Ліс наповнювався іншими звуками й співами. З різних боків доносилося торохтіння дятлів. Слабкий вітер продовжував колихати гілки з листвою, дерева все так же перескрипувалися один з одним.

Через деякий час в лісових хащах Колобок помітив більш яскраве світло. Туман згодом розсіявся. Колобок покотив на світло й опинився на галявині з високою травою. Зустрів там сімейство благородних оленів. Вони спочатку сполохнулися від шороху Колобка в траві, дорослі олені втупилися в ту сторону. Самець виставив насторожено гіллясті роги, а декілька малюків відскочили ховаючись за батьками, згодом вони побачили Колобка. Дорослі олені обережно підійшли й почали його обнюхувати. Потім невпевнено підійшли й малюки. Вони всією родиною обступили Колобка з усіх боків. Витягши шиї, малюки теж почали обнюхувати його і трішки лоскотали своїми вологими носиками. Найменший навіть трохи лизнув Колобка і той засміявся “Ой, лоскітно”. Від несподіванки оленята відскочили від нього в різні боки. Дорослі ще якийсь час подивилися на нього і пішли собі далі смикаючи на ходу траву. Малеча озирнулися і пішли слідом за батьками.

Колобок повернув обличчя до неба. Приємно гріло сонечко. По небу пливли великі білі хмари різноманітних форм. Літали різні пташки. Раптом почув в траві шурхіт, хтось наближався. Колобок повернувся в ту сторону в очікувані кого ж він там побачить. Спочатку з трави визирнули довгі сірі вуха, а потім вилізла й сіра мордочка зайця.

- Привіт. - з посмішкою привітався Колобок.

- Привіт, а ти що таке? - заєць обережно підповз ближче і почав обнюхувати - І пахнеш смачно - і з цими словами відкусив шматочок від Колобка.

- Ай! Ти що, зовсім очманів?! Мені боляче! Іди моркву з капустою жери! - підплигнув і стукнув зайця по макітрі. Той запищав, та як дав дьору, тільки вуха й п’яти в траві засвіркали.

Колобок покотив далі й набрів на стежинку, вирішив котити по ній. Через де якийсь час він знову почув хрускіт і шелест трави. Виходить йому на зустріч вовк одинак.

- О, ти хто такий? - запитав здивовано вовк.

- Привіт, я Колобок. - спокійно привітався. Він знав, що вовки м’ясоїдні.

- Я тебе раніше тут не зустрічав. - обнюхує Колобка - А пахнеш не дуже смачно, хоч і терся об когось, не можу зрозуміти, трішки бараниною - втягнув ще трохи ніздрями - і брудною шерстю єнота, і іще кимось незрозумілим.

- А ти, я знаю, вовк.

- От і добре, що знаєш, хоча ті хто мене знають, менш впевненими почуваються в моїй присутності. Десь тут заєць пробігав, не бачив в яку сторону? Жерти дико хочеться, аж брюхо до спини прилипає, напевно доведеться тобою поласувати, якщо ні кого не піймаю.

- За-зай-єць п-поскакав он туди - кивнув в ту сторону де бачив утікаючого зайця - я його по-по моркву і к-капусту по-послав - перелякано з витріщеними очима пролепетав Колобок.

- Угу, добре, піду пошукаю. По вітру чую що десь не далеко. А ти, якщо когось з вухастих побачиш, то не кажи, що мене бачив. Зрозумів?

- Ага. - швидко кивнув колобок.

- Дивись мені, бо повернусь і ковтну тебе, правда мені на один зуб вистачить, та черв’ячка заморю, все одно далеко не втечеш, і тхне від тебе так, що за версту почую. Бувай, не кашляй. - метнув вовк хвостом і побіг по слідах зайця.

- Ні пуху ні пера! - Колобок крикнув в слід вовку і полегшено видохнув, та швидесенько покоти в бік лісу.

***

Коли колобок закотив у ліс вітер посилився і почали збиватись в купу темні хмари. Повітря наповнилося вологою і запахом озону. Колобок зрозумів, що збирається дощ. Він не знав, як переживе водні процедури й почав шниряти між деревами в пошуках укриття. Вітер все більше посилювався, виючи гнув дерева і нещадно тріпав листя на гілках. Дерева від вітру стогнали скрипом гілок, деякі не витримували та з гучним хрустом падали, ламаючи гілки сусідам.

В друге Колобку на волі стало страшно. Він уже, грішним ділом, почав жалкувати, що таки втік з дослідницької тюрми. Він почав активніше між деревами шукати де сховатися і нарешті побачив невеличку печерку у стовбурі старого товстого дуба. Він швидко рвонув туди, і тільки встиг вкотитися під дерево, як зразу ж опустилася стіною злива, та такий сильний, що в ньому все зникло, наче в густому тумані.

Дощ із грозою лопотів по листю усю ніч. Нічний морок іноді освітлювали яскраві блискавки, і дерева в спалахах здавалися химерними чудовиськами з кістлявими руками з довжелезними пазурами. Гриміло до самого ранку та так сильно, що іноді здавалося, наче здригається земля. Колобку нічого не лишилось, як сидіти й дивитись зі своєї хованки, як з неба стікають тонни води й струмочками протікають між деревами, які іноді з’являлись, наче затуманені примари, в кожному спалаху блискавки.

Нарешті в ранці дощ вщух. Крапельки води на листочках і траві, наче прозорі бусинки, переливались у сонячних промінцях.

Колобок прокинувся і визирнув з печерки. Ліс уже був світлим. Тоненькими стовпчиками з верхівок дерев тягнулися сонячні проміння. Колобок був викотився назовні, прокотився пару метрів і відчув, як його тіло, мов губка, набирається вологи. Він хутко направився назад, залишаючи по собі слід розмоченого хліба. Вирішив перечекати поки земля, а тепер і він сам просохнуть. Сидячи в сухій печерці на підстилці із деревної трухлявини, він прокручував спогади й різні думки, і знову переконався в тому, що в інституті було вже ж не так і погано. Він завжди міг побазікати з охоронцями, навіть зміг подружитися і з іншими з персоналу, і люди виявились вже не такими й поганими, можливо не всі, але ж були. Та коли його думки прийшли до кліток із друзями, то він швидко прийшов до себе. Вони тепер були вільними завдяки йому, і якщо ж таки він тут у лісі й сконає, то знає що не дарма.

Поки Колобок сидів у роздумах, почали по одному збиратися горобці. Вони почали збирати підсохлі крихти. Крихти які Колобок лишив по собі. Горобці клювали крихточки й про щось цвірінькали поміж собою. Колобок міг їх розуміти, але не став вслухуватися, їхнє перецвірінькування нагодувало Колобку базікання між гризунами, як колись казав дід Мефодій, гомонять як на базарі. Поки Колобок спостерігав без особливої цікавості за зграєю горобців, то збагнув, що він теж належати до харчового ланцюга у тваринному світі, і теж повинен бути обережним, як і іншим маленьким тваринкам, яких іноді ловлять хижаки. Та на щастя хижаків він не цікавить, але ж є тварини, які ним поласують за любки.