8. Вирок - в лабораторії пожиттєво.

Різноманітні дослідження продовжувались день у день, він вже втрачав рахунку днів, як іноді й розум.

Колобок намагався декілька разів вислизнути з під носа ескулапів, та куди ж йому тікати, якщо в нього це і вдасться? І він це добре усвідомлював, та йому залишалось лише молитися і тішити себе надією, що колись тортури закінчаться, і він або вже сконає, або його врешті залишать в спокою.

В один із подібних один одному ранків, Колобка знову прикотили до лабораторії. Він сидів тихо й смирно, як і останні декілька днів. Стіни лабораторії були вкриті різноманітними листівками з результатами всіх досліджень. Також висіли знімки рентгену, МРТ і купи різних УЗД знімків.

- Ну що, колеги? - звернувся професор до підлеглих - Що ви нарили на цей бракований кулінарний виріб? Що в нас взагалі є на це диво?

- Нічого. - з розпачем в голосі відповіла анорексичка - Взагалі ні чого. Всі результати досліджень вказують на те, що перед нами сидить витріщається й криє всіх нас благим матом звичайнісінький хліб. Харчовий продукт, зроблений з усього підряд, на так сяк. Немає жодних слідів будь-якої аномалії чи його феномену в усіх взятих нами зразках. Ми просто стоїмо з розведеними руками, в повному непорозумінні і розчаруванні. Ми навіть намагалися оживити схожі вироби із борошна високою напругою, близькою по потужності до блискавки, і теж ні яких результатів. Ми навіть намагалися створити хліб максимально наближено по вмісту інгредієнтів, як і цю істоту, та все одно без результатів. Ми тут безсилі. - здвинула плечима.

- Угу. Отже, в нас зовсім немає ніяких пояснень. - промовив стукаючи пальцями по столу професор - І зовсім нічим звітувати перед владою, окрім відео та фото фіксації ходу досліджень, і відео та аудіо допитів, ну і на худий кінець - самого Колобка, як то кажуть “власною персоною”. - Потім встав і почав обходити кувез з колобком, вдивлявся в нього мовчки в роздумах, а потім махнув на нього рукою і додав - Залишимо вже його в спокої. Досить його мучити, все одно це не дасть жодних результатів.

- І що нам з ним робити? - Запитала анорексичка.

- Він їсти просе? - запитав професор.

- Ні

- Він сере?

- Ну ви ж знаєте що ні.

- Отже, якщо він жерти не просить і прибирати за ним не треба, то він ні кому не мішатиме, згодні зі мною?

- Так, але...

- Ні яких але, хай собі доживає свій вік, скільки б йому не залишилось, хоч якщо і вічність, він заслуговує на спокій, хоч ми й не можемо його відпустити. Цьому бідолазі занадто багато довелося пережити й перетерпіти, лише за те що він такий, і ми не знаємо що він таке. Хай живе собі у своїй кімнаті, і я не бачу причин його тримати замкненим. Все одно йому ні як і нікуди тікати. Отже, розмови що до Колобка закриті, всім ясно? - обвів усіх очима професор.

- Так.

- Так... - почали всі відповідати.

- От і добре, дні були дуже напруженими, так що на сьогодні робочий день закінчено, завтра п’ятниця, далі вихідні, отже і завтра теж нехай буде вихідним. На мою думку, ми заслуговуємо на відпочинок, а особливо Колобок від нашої присутності на цьому поверсі. Всі вільні, до побачення.

Всі почали прощатися з професором і по трохи розсмоктуватись з лабораторії, а згодом і з самої будівлі.

Колобку не вірилось в те що він почув. Він просто не міг у це повірити, та голосу не подав, щоб не наврочити. Один з працівників покотив його з лабораторії до кімнати, і як наказав професор двері кімнати залишили трохи відкритими та він міг чути цокоти каблуків і різних кроків персоналу які по тихеньку покидали поверх, було навіть трохи чути як розкриваються і закриваються двері ліфта і як він рухається з гомоном людей в середині ліфтової шахти.

І нарешті настала тиша.

***

Як професор і обіцяв Колобка більше ні хто не чіпав. Дослідження зупинились, як і будь-яка зацікавленість у ньому.

Колобок знову спав, він тепер майже кожну ніч спав, і йому снилися різні сни. Найчастіше він бачив себе уві сні вільним, інколи йому снилися бабця з дідусем, іноді він ще співав і плясав перед публікою, і йому всі аплодували.

Колобок уже міг снувати коридорами поверху, в'язнем якого був, ніхто не переживав через те що він міг втекти, йому дійсно не було куди тікати, та і як він міг це зробити, коли ні рук ні ніг не мав, щоб хоча б ліфт викликати.

Так пройшов іще деякий час. Тижні, а можливо і місяці. Колобок продовжував тинятися коридорами мов привид. Він так всім уже набрид, що інколи де які люди дозволяли собі буцнути Колобка мов м’ячик, а можливо через те що вони були якоюсь мірою злі на нього, через те що він так і залишився для них загадкою. І з часом Колобок вже намагався не траплятись будь-кому під ноги, а останнім часом взагалі тримався у своїй кімнаті цілий день, доки працівники були на цьому поверсі, і лише коли наставала тиша, він міг собі дозволити шаритись коридорами. Він лише не боявся чергових, які заступали в ніч та на вихідних, їм не було діла до хлібини говоруна, хлібини з очима та ротом. Хоча і говоруном його теж важко було вже назвати, через те що він перестав йти до людей на контакт, і через те що і люди з ним майже не розмовляли, хіба що чергові від нудьги.

Інколи він міг дозволити собі потеревенити з черговим. Згодом він навіть трішки подружився з ними і йому дозволяли подивитись разом телебачення, а один з них дозволяв дивитись будь-які кіна в інтернеті, доки той спав, але при умові що Колобок поглядатиме на монітори відеоспостереження, і як що раптом помітить щось незвичне, то одразу повинен розбудити.

***

Якось, одного разу Колобок займався нічною прогулянкою коридорами, і закотив в крило з піддослідними тваринами. Тварини знаходились в клітках які більше нагадували кімнату Колобка, окрім решіток замість стіни з дверима. І раптом почув іззаду

- Привіт.

Колобок повернувся туди, звідки пролунало вітання. На ґратах висів тримаючись всіма кінцівками старий шимпанзе. Колобок вирішив що йому почулося і тільки но хотів котитись далі, як мавпа до нього знову заговорив.