7. Пошуки поясненнь, що воно таке.

За всю ніч колобок майже не ворухнувся. В кімнаті світло залишили увімкненим. Всю ніч він сидів в одному положенні й дивився на двері. Він не міг зрозуміти, сумувати йому за домівкою, чи радіти, що він нарешті у відносній тиші, і йому напевно більше не прийдеться витанцьовувати та горлати під дідовий гребаний, як він вважав, баян, перед бісовою публікою зівак, які з роззявленими ротами плескали в долоні, або свистіли як навіжені. А інколи в нього вже майже не вистачало сил на набридливих відвідувачів, з їхніми тупими запитаннями, на кшталт “що ти їси?”, “Як, або чим розмножуєшся?”, “А чим ти сериш?”, “Чи є у твоєї Колобчихи цицьки?” та інші єресні запитання.

В кімнаті була майже гробова тиша. Десь із далеку він чув ледь вловимі шуми, схожі на звуки якихось тварин. Згодом він почув чиїсь кроки в коридорі. Спочатку одні, потім ще одні, потім кроків побільшало. Через деякий час кроки в коридорі було чути гучніше, почали наближатися, ручка дверей нахилилася і двері почали відчинятися. В кімнату зайшли двоє молодих чоловіків, в медичних костюмах блакитного кольору. Вони підійшли до контейнера, Колобок дивився то на одного, то на другого.

- Дивись, воно на тебе дивиться. - посміхнувся один.

- Ще ніколи не бачив, щоб випічка на мене дивилася, треба було обдивитися в тих старих всю кухню, можливо в них ще якась їжа розбіглася, поки ми ловили ось це.

Вони засміялися вдвох, узяли контейнер за ручки та понесли коридором до лабораторії.

Цього разу всі були вдягнені або в медичні костюми, або в білих халатах і з білими шапочками на головах.

Колобка в контейнері знову помістили на тому ж столі, що і вчора. Один з працівників поставив стільця поряд зі столом і всівся на нього впритул до столу.

Це був чоловік років п'ятдесяти на вигляд, доволі великих розмірів в ширину, та не високого зросту. Його пузо лежало на ногах, вперте у стільницю, халат натягнуло на животі так, що ґудзики ось-ось повідлітають, і пузо вивалиться назовні. Голова була майже лиса, і те що залишалось від сивого волосся було розтягнуте по всій голові й спереду над лобом трохи зализане на бік. Біля нього стояли за спиною ті двоє, що принесли Колобка, інші те ж стояли неподалік, мовчки спостерігали. Збоку від стола стояла увімкнена відеокамера на тринозі.

- Ну здрастуй, чудо, нумо знайомитись. Мене звуть Василь Іванович, професор біолог, а тебе як звати?

Колобок подивився на нього втомлено і сумно.

- Бабця Марфа мене назвала Колобком, і я звичайний хліб, який вміє розмовляти. - байдуже промямлив.

- Може ти й хліб, але повір мені, не звичайний. - дістав окуляри з кишені халата і одягнув втиснувши в перенісся - Мені ще не доводилося розмовляти з їжею, точніше, я часто розмовляю з їжею, але щоб їжа мені хоч раз відповіла, то я напевно пішов би сам до психлікарні. Можеш повірити мені на слово, ти перший - усміхаючись поправив окуляри на носі й продовжив допит.

- А ти знаєш, як з’явився на цей світ?

- Бабця казала що спекла з того що залишалося, коли витягла з печі й поклала під ганчірку охолоджуватися, я ще був звичайним хлібом, а після того, як вона з дідом повернулися до хати, через дощ з грозою, знайшла мене під столом вже таким. Вона всіх запевняє що я з’явився через аварію на Чорнобильській атомній станції, а дід Мефодій наполягав на тому, що бабця відьма і мене начаклувала.

Слова Колобка трохи насмішили присутніх. Професор посміявся і махнув рукою, щоб всі заспокоїлись.

- Що до Чорнобильської АЕС, я певен, що бабця помиляється і дуже сильно. Де вони з дідом, а де той Чорнобиль? Декілька сотень кілометрів відстані, та і часу після тієї аварії минуло вже більш як три десятки років. Говориш, в той день був сильний дощ із грозою? Хм. - подивився на підлеглих - А це цікаво, треба над цим поміркувати. - потім знову повернувся до Колобка - Добре, а сам пам’ятаєш, як ти з’явився? Що першим ти пам’ятаєш? Знайомство з так званими батьками, їхню реакцію, детальніше, як що можна.

- Ну, я пам’ятаю як падав, начебто. Потім кудись мене покотило. Коли я вперше розплющив очі, там де я опинився було трішки темно, повзали якісь маленькі істоти, як я потім дізнався, то були маленькі павучки. Потім бабця мене дістала звідти й поклала на стіл, а потім зробили мені дуже боляче, та так боляче, що якби було чим, то обісрався б від болю. Щось гостре в мене встромили, як вона мені потім пояснювала, вони збирались з дідом пообідати, я пам’ятаю як дід потім пропонував мене зварити як раків, та бабця цього не стала робити.

- Угу. Отже, ти відчуваєш біль. Цікаво. Ну зрозуміло... Зрозуміло, що поки нічого не зрозуміло. Ну а сам що думаєш? Яка можлива причина твоєї появи?

- Не знаю, все що знав розповів. А що зі мною буде далі? Коли ви мене повернете до дому? І взагалі, збираєтесь повертати?

- Вибач, але я ні чого не можу тобі обіцяти. Поки що ти будеш тут, в інституті. Ми тебе трішки подосліджуємо, сам повинен розуміти, ти ще той феномен. А там як влада вирішить, ми лише такі як і ти, коли був у баби з дідом. Нам музику вмикають, а ми пляшемо під палицю головного диригента країни, якось так. Ні чого особистого, друже. - розвів професор руками - Вибачай вже, якщо щось тобі не сподобається.

Професор повернувся до підлеглих. Всі стояли мовчки, хтось підпирав рукою підборіддя, хтось склав руки на животі, хтось за спинами. Всі ці люди були різного віку і статі, від молодих аспірантів до дідусів і бабусь передсмертних років, з яких пісок вже сиплеться, як кажуть в народі.

- Ну що скажете, колеги? - обвів усіх присутніх очима професор - У кого які припущення?

- Ми поки що перевірили на наявність хвороботворних мікроорганізмів і радіаційний фон, результати, як ми вже вчора казали, ні чого не дали. Сьогодні плануємо дослідити ретельніше - відповіла молода рудоволоса аспірантка, майже анорексичного вигляду.

- Істота сказала, що в той день був сильний дощ з грозою, і Марія Петрівна Ковальчук, в якої ми вилучили піддослідного, казала що підвіконня, на якому лежав суб’єкт, був пропалений наскрізь до самої цегли - приєднався чоловік середніх років - отже, є версія що хлібину було уражено розрядом блискавки, і можливо це його й оживило.