5. Колобок-годувальник

Наступного ранку сусід прийшов до діда бадьорим і в гарному настрої. Від учорашнього шоку не лишилось й сліду. Своїй жінці він розповідати поки що ні чого не збирався, вона і так була в нього дуже набожною та ще більш недовірливою за нього.

Доки Захарич намагався заснути, в нього промайнула ідея, як на його думку, геніальна. З’явилась ідея гарно заробити на Колобку Мефодія. Сам по собі Захарич був діловитою людиною і не упускав можливість заробити на всьому, що хоч трохи, хоч якусь принесе вигоду.

Захарич як раз вирішив поділитися з Мефодієм своїм бізнес-планом і хотів запропонувати, щоб той узяв його в долю. Звісно ж що він прийшов не з порожніми руками, точніше руки в нього були порожні, щоб Марфа не побачила і не погнала його дрином геть. Він заховав пляшку за пояс чорних спортивних штанів, і накрив джинсовою сорочкою. Захарич підійшов до хати та постукав у вікно.

Через декілька секунд він почув віддалений скрип дверей, які з коридору ведуть до невеличкої веранди. Розпахнулися коричневі, наполовину облущені вхідні двері, старі як і сам Мефодій, який визирнув із хати.

- О, привіт, сусіде. - зрадів Мефодій.

- Привіт. - дістає з нагрудної кишені складену навпіл стопку з десяти стодоларових купюр - Твоя вдома? - питає простягаючи діду гроші.

Мефодій узяв тремтячими руками гроші, обличчя засіяло не вірячи своїм очам в те що тримає таку шалено величезну для нього купу грошей.

- Так, вдома. По хаті з мітлою круги намотує, добре хоч відьмам прав не видають, то б ДАІ й в небі капусту рубали, за перевищення швидкості й висоти - сміється ховаючи гроші в кишеню штанів.

Потім Захарич трішки підняв сорочку, оголюючи частину пляшки, немов заховану дівчину, та питально киває.

Дід озирнувся по сторонах, потім заглянув через вікно до хати, впевнившись що його старухи ні де не видно, махнув сусіду йти слідом за ним.

Як партизани, вони вдвох короткими перебіжками, по черзі прокралися до старого сараю. Живності в ньому давно не водилося, окрім щурів під підлогою, та павуків на гірляндах з павутиння по всій стелі і по всіх кутах. В одному кутку була складена невеличка купка дров, в другому - стояли сапи, лопати і граблі. Посеред сараю стояв невеличкий дерев’яний козел, на якому дід пиляв дрова. Неподалік від козла стояла колода з встромленою сокирою. Підлога була щільно встелена тирсою, яка накопичилась товстим шаром за усю зиму. На стіні висіли пара поржавілих ручних ножовок і пилка “дружба2”.

Із-за купи дров Мефодій дістав заховану чарку, в якій давно оселився невеличкий павук. Дід видув та витрусив з чарки поселенця і витер крючкуватим пальцем пил з павутинням, потім протер краєм своєї кофти й поставив на маленьке підвіконня.

Захарич витягнув пляшку зі штанів, відкоркував і налив. Мефодій узяв чарку в руку, визирнув у вікно, жінки не видно і хильнув одним ковтком занюхавши рукавом, потім сусід налив вдруге, перехилив чарку сам і занюхав дідовою лисиною.

- Слухай, Мефоде, - почав сусід - я вчора вночі поки намагався заснути, кілішував у себе в голові, як можна на твоєму чудо-звіру заробити. Спочатку ми почнемо запрошувати сусідів позиркати, а потім й інші односельці почнуть приходити. Сарафанне радіо розрекламує так, що почнуть сповзатися і з інших сіл, а ми з них будемо брати невеличку, так би мовити, подяку в грошовому еквіваленті.

- А чому це “ми”? - обірвав його Мефодій - Колобок мій?

- Ну так, твій.

- Тоді чому це я повинен ділитися з тобою?

- Тому, що ідея моя, в тебе за душею ні шиша, а я готовий трішки вкластися. Куди ти почнеш зівак водити?

- Ну як куди, сцену я вже змайстрував, звір дресований, трішки ще якихось номерів можна придумати. Я можу і без тебе обійтися.

- Так, сусіде, можеш, але ж що я тобі пропоную? Доки ти будеш свої “ алєопи” виконувати на своєму килимковому майданчику, я найму професіоналів змайструвати добротну сцену. Можу організувати й гарну акустичну систему, і підсвітку, і що там ще знадобиться. Сцена повинна бути критою, щоб ні дощем не намочило і сонце не пекло на голови гостям. - знову наливає в чарку і простягає Мефодію, той випив, потім сам випиває - бррр, сивуха попалась якась. І знову ж таки - продовжував Захарич - вчорашній твій концерт тільки для потенційних клієнтів ритуальних послуг, передсмертних років, а зіваки почнуть збиратися молоді, розумієш? І що ти їм покажеш, калінку-малінку? Ти ще “Катюшу” радянських часів навчи його співати, та тебе ж помідорами закидають, або яйцями як Януковича. Сучасній молоді таке не підійде, в часи інтернету, ютьюбів і другої бісовщини треба щось сучасніше, і можна найняти тямущих в цьому людей, а в тебе на це гроші є?

- Та ні - чеше дід лисину і дивиться як Захарич знову наливає - нема, лише ті що ти мені дав.

- Далеко ти на тій штуці зелених поїдеш?

- Мабуть, ні.

- От я і пропоную вкластися в цю справу, але ти ж розумієш, що лише з тією умовою що я буду в долі.

- І скільки ти хочеш?

- Ну як скільки? П’ятдесят на п’ятдесят, але і витрати які я вкладу ми теж поділимо. Зрозуміло що ти зараз гол як сокол, значить зніматиму з тебе частинами. Домовилися?

- П’ятдесят на п’ятдесят, треба подумати.

- Та що тут думати?! Телепню, ти ж окрім як у колгоспі та в себе на городі ні де не працював і продавати міг тільки своїх карасів з нашого ставка і фураж свиснутий на фермі.

Знову випили по чарці.

- Гаразд - нарешті погодився Мефодій.

- От і молодець.

Горілка, як кажуть у народі, дала по шарам. Вони ще трохи побазікали по справі приговорюючи по трохи пляшку, і поглядали, щоб Марфа їх не застукала, і не настукала по макітрах.

Нарешті пляшка спорожніла і Захарич її запхав звідки й витяг, за пояс штанів, як доказ своєї співучасті в порушенні закону Марфи.

Мефодій подивився спочатку у вікно, а потім визирнув з дверей, переконавшись що Марфи ні де поблизу немає вони вийшли з сараю, потиснули один одному руки та на тому й розійшлися.