1. З'явився на світ

З'явився на світ

Був теплий весняний ранок. В будинку, де жили старенькі бабця з дідом, було не дуже світло. Освітленням слугували лише невеличкі вікна, через які потрапляли в приміщення теплі квітневі сонячні промінці. По кухні метушилася заклопотана старенька, трішечки пухкенька, не високого зросту бабуся, з миловидним, пронизаним глибокими зморшками обличчям. Вдягнена була в старенький вельветовий халат вигорілого блідо-рожевого кольору, на якому ледь відрізнялися чи то троянди, чи якісь інші безформні квітки, які більш нагадували великі ляпки. По верх халата був накинутий сірий фартух, по якому хаотично розповзлися темно-сині латки різних форм і розмірів. Голова вбрана в біло-сіру хустинку з такими ж як і на халаті побляклими блідо-блакитними, ледь розпізнаними візерунками.

Бабця снувала поміж столами й тумбами, заглядала в кожен закуток та на кожну полицю. Знову похитуючи головою в розпачі, вона дістала невеличкий мідний таз і почала в нього зсипати останні залишки різних круп, зернинок й борошна. Добавила трішки солі та останню дрібку цукру, плюхнула трішки води та прийнялася вимішувати тісто.

Коли тісто було вимішене, виліпила невеличкий кругляк, розміром з невеличкий гарбузик, і потім прокатала отой ком по тазу, а потім по столу збираючи останні крихіточки борошна.

Доки бабця вовтузилась з тістом в хату зайшов її чоловік. Це був теж не високого зросту, худенький, трішечки згорблений дід, на голові відблискувала лисина, обрамлена колом сивого коротко постриженого аби як волосся. Вдягнений був в старі, з випираючими колінами, коричневі  штани, з такими ж латками як і бабин фартух. Стара в'язана, розтягнута майже до колін, темно синя кофта, з розлахміченими драними нитками на манжетах рукавів. В одній руці дід ніс оберемок дров, а іншою тримався за хворий поперек. Підійшов трохи кульгаючи до печі й висипав дрова на підлогу.

- Зовсім ні чого не залишилось. Повигрібала де тільки можна все, та на скребла на ось цю невеличку хлібинку – промовила стурбовано бабця – як далі жити? Що далі будемо їсти? Я не знаю що будемо робити далі. – крутить в руках краєчок фартуха з сумним виразом обличчя.

- Ну ні чого стара, якось переживемо. Вже весна, скоро города будемо садити, насіння різне ще є, город нас і прогодує, а доки перші врожаї дадуть про себе знати, я буду рибу ловити та петлі на зайця ставити, а ти по гриби будеш ходить, і буде нам що їсти. Так що не так вже все і безнадійно. Ти згадай, як ми раніше жили. І часи були тяжкі, та ми все одно якось викручувалися, і жили доволі добре – взяв бабині руки у свої, й дивлячись їй в очі продовжив лагідно – ми, бабцю, всяке переживали, і це переживемо, ось побачиш, все буде добре. Так що, жінко, розтопи вже піч, та запечи вже той буханець, якось до завтра вже його розтягнемо, а завтра я піду рибалити, ось так і переживемо.

- Ох, рибалко ти старий недороблений! – вирвала свої руки з дідових – От добре тобі. Все в тебе гаразд. Все в тебе добре і все «не страшно», все в тебе так просто. А я так не можу! Як погляну я на оті всі пусті столи й комірки, в яких хоч шаром прокоти, та і в грудях починає здавлювати. Годі вже. - махнула рукою - Сам розпалюй ту пічку! В нас ще трохи сушки залишилося, зварю компоту, от і буде в нас майже буржуйський сніданок.

Так вони й зробили.

Коли по хаті почав розноситись аромат свіжої духмяної випічки, бабця вирішила, що хліб вже готовий та витягла його з печі. Хлібина вийшла напрочуд гарною, майже ідеально круглої форми, з гарненькою рум'яною скоринкою. Вона поклала хлібину на підвіконня заслане старим запраним за роки рушником, збризнула водою з криниці й від хліба здійнявся наповнений ароматом пар. Накрила зверху ще одним рушником, щоб скоринка стала м'якенькою і приємною на смак.

2

На дворі засвистів сильний вітер. Хмари почали збиватися в кучу. Небо стало похмурим і загрозливо почало темніти. Повітря почало наповнюватись вологою свіжістю та запахом озону.

Яскраві блискавки пронизували небо. Освітлювали спалахами все навкруги, а гуркоти грому прокотилися небом, немов його роздирають на шматки виливаючи всю накопичену, десь там поза хмарами, небесну воду.

Не на жарт розгулявшись, вітер почав зривати закріплені ставні вікон старої нахиленої хатинки. Одну ставню зірвало і почало ним ляскати об відчинене вікно.

Вітер почав вдувати у вікно на якому лежав хліб та здув із нього рушника. Від поривів вітру хліб на підвіконні почало трішки хитати й ледь не падає, та раптом черговий сплеск сліпучої блискавки хлиснув пронизуючи наскрізь хлібину, зпопілив під ним тканину та пропалив підвіконня.

Від удару блискавки, хліб підлетів в повітрі, та ударною хвилею його відкинуло в середину. Він прокотився через всю кімнату, залетів під стіл і гупнувся об стіну.

Качаючись під столом у хлібини раптом почали з’являтися тріщини. Почали з хрустом прорізуватись очі та рот, від яких осипалися крихточки запеченої скоринки. Хліб раптом ожив і відкрив очі.

Він лежав похитуючись лицем до гори. Почав роздивлятися, обводячи очима все що було в полі зору. Погляд був пустий та без учасний, без будь-якого прояву зацікавленості. Він ожив, та свідомість з’являлась поступово і хлібина поступово почала вивчати те що бачить до найменшої деталі. Поки що в його полі зору були старі розтріскані дошки хиткого кухонного стола, густо вкриті похитуючим від протягів павутинням, по якому весело шниряли павучки різних розмірів, деякі крутили своїми тонесенькими лапками піймані жертви, які стали черговою вечерею, або сніданком павучої сімейки.

Хлібина продовжувала лежати в такому положенні. Хитати його вже перестало і через деякий час він почав крутитися мов м’яч під столом, намагаючись визначитися в просторі. В середині в нього все гуділо і хитало, перед очима почало все розпливатися, картинка ставала то боком то перевернутою. Чим більше зображення вертілося, тим більше хлібину мутило, поки він не виявив правильне положення свого круглого тіла, коли підлога опинилась знизу, а стіл з павуками зверху. Він не міг розуміти, правильно воно так чи ні, але зрозумів, що так все повинно виглядати, раз його перестало нудити й укачувати.