24. Дикі кабани.

Колобок прикотився на свою галявину, підвів очі до неба, воно було яскраво-блакитним, по ньому пливли білі пухкі хмаринки. В небі кружляли молоді ластівки і про щось один одному цвірінькали. Потім він провів очима по поверхні води ставочка. Біля берега пливла пара лебедів, з ними пливли майже дорослі дитинчата. Вони вже мали такий же самий граційний вигляд, як і їхні батьки. Колобок не рухаючись милувався їхньою пишною красою, за граційними рухами цих божественних, на його думку, створінь.

Берегом крокували декілька лелек, вони дзьобами перебирали ряску виловлюючи рибок і жабенят. Шелестіли очеретом дикі качки. Низько над водою лавіруючи ластівки хапали комах.

Десь віддалено затріщали кущі шипшини й суха трава. Колобок почув, та не звернув особливої уваги. Він звик до того, що різні тварини снували степами та лісом. Найчастіше з такими звуками з лісу продиралися олені, або лосі до води. Колобок продовжував мовчки спостерігати за місцевою фауною і краєвидом. Згодом шурхіт трави почав наближатися. Колобок зрозумів, що тварин було декілька. Ну і хай собі, олені, або лосі завжди ходять групами. Він продовжував сидіти в такому положенні, аж раптом в нього щось уперлося і нюхає, і нарешті Колобок повернувся.

Його очам представ схожий, майже знайомий, поросячий п’ятак, але замість звичного рожевого на нього дмухав теплим повітрям чорний п’ятак, з двома гострими як леза парами бивень. На Колобка дивився дикий кабан. Колобка в мить скував жах. Він завмер, наче статуя, в надії, що його як за звичай сприймуть за купку сухого листя з травою.

До кабана приєдналися підрослі поросята з такими ж чорними п’ятачками. Перехрюкуючись між собою Вони почали ходити навколо Колобка і масажували на ньому листя своїми носиками.

— Ця купка листя смачно пахне. — сказало одне порося.

— Так, і я чую. По моєму там щось смачненьке заховали.

— Так! Ану повідходили всі! — розпихав писком малечу, зкомандував кабан. Він почав порошити листя, а потім почав зубами його зривати з Колобка.

Колобок відчув неприємності і тільки но почав відкочуватись, як ззаду велика матуся поросят вперлася в нього своїм носом.

— Не так швидко, друже! — сказала вона.

— Любі друзі, я не їстівний, і не смачний, дайте мені спокій. Там в лісі є запашні трюфелі й солоденькі жолуді. — намагався відмазатись Колобок.

— Так, звісно ми підемо збирати жолуді й копати трюфелі, та спочатку трішки перекусимо тобою. — клацаючи бивнями відповів волохатий тато свин.

Колобок почав метатися між свинями. Намагався вислизнути з кільця, але свині не давали йому втекти і пасували ним один одному своїми рилами. Колобок пішов на відчайдушний крок і стукнувся одному в лоба, це не принесло результату, а навпаки, тільки розлютило ватажка стада. Кабан з піднятою дибки шерстю на спині кинувся на нього, та почав його роздирати бивнями на шматки.

Колобок вже не відчував ні чого. Він почав підніматися і спостерігав згори за стадом диких свиней. Вони дралися між собою і видирали один в одного шматки вже запліснявілого хліба. Зовсім маленькі поросята топталися між дорослими свинями підбираючи крихти.

Туші свиней в його полі зору ставали все меншими й меншими, як і все довкола них. Колобок піднімався все вище й вище в небо. Знизу все ставало все меншим, зовсім маленьким. Згодом він бачив лише чорні плями на зеленому фоні, а потім ці плями зменшились в цятки й хаотично пересувалися, змішувались між собою. Ставок теж зменшувався, потім став блакитною ляпкою на зеленому полотні. Колобок продовжував підніматися. Пропливав через хмари, потім піднімався над хмарами, вони теж почали віддалятися і зменшуватися, все поступово перетворилось на біло-синє полотно. Потім це полотно згорталося і перетворилося на блакитний шар, який теж стрімко зменшувався у чорному просторі.

Раптом швидкість віддалення Колобка від землі прискорилась до швидкості світла. На місці, де була земля, поступово з’явився спіралеподібний диск, який теж стрімко зменшувався віддаляючись. Від шаленої швидкості зірки перетворилися на яскраві переплітаючи між собою нитки. Раптом все зникло і Колобок опинився в яскраво білому просторі.

У цьому просторі не було ні низу, ні верху, там не було ні чого й ні кого, і одночасно були всі й все. Поки він парив у невагомості, перед його очима, наче в прискореному перемотуванні, пролетіло все його життя, від моменту, як він опинився під старим потрісканим столом, до великої смердючої пащі з довгими ножами-бивнями дикого кабана. Його життя було коротким, але й нескінченно довгим, і поступово він почав згадувати...