21. Лісові жителі

Настав ранок. Лісом простягся туман. Сонце почало вставати, і нічні лісові жителі передали зміну денним пташкам і тваринкам. Ліс наповнювався іншими звуками й співами. З різних боків доносилося торохтіння дятлів. Слабкий вітер продовжував колихати гілки з листвою, дерева все так же перескрипувалися один з одним.

Через деякий час в лісових хащах Колобок помітив більш яскраве світло. Туман згодом розсіявся. Колобок покотив на світло й опинився на галявині з високою травою. Зустрів там сімейство благородних оленів. Вони спочатку сполохнулися від шороха Колобка в траві, дорослі олені втупилися в ту сторону. Самець виставив насторожено гіллясті роги, а декілька малюків відскочили ховаючись за батьками, згодом вони побачили Колобка. Дорослі олені обережно підійшли й почали його обнюхувати. Потім невпевнено підійшли й малюки. Вони всією родиною обступили Колобка з усіх боків. Витягши шиї, малюки теж почали обнюхувати його і трішки лоскотали своїми вологими носиками. Найменший навіть трохи лизнув Колобка і той засміявся “Ой, лоскітно”. Від несподіванки оленята відскочили від нього в різні боки. Дорослі ще якийсь час подивилися на нього і пішли собі далі смикаючи на ходу траву. Малеча озирнулися і пішли слідом за батьками.

Колобок повернув обличчя до неба. Приємно гріло сонечко. По небу пливли великі білі хмари різноманітних форм. Літали різні пташки. Раптом почув в траві шурхіт, хтось наближався. Колобок повернувся в ту сторону в очікувані кого ж він там побачить. Спочатку з трави визирнули довгі сірі вуха, а потім вилізла й сіра мордочка зайця.

— Привіт. — з посмішкою привітався Колобок.

— Привіт, а ти що таке? — заєць обережно підповз ближче і почав обнюхувати — І пахнеш смачно — і з цими словами відкусив шматочок від Колобка.

— Ай! Ти що, зовсім очманів?! Мені боляче! Іди моркву з капустою жери! — підплигнув і стукнув зайця по макітрі. Той запищав, та як дав дьору, тільки вуха й п’яти в траві засвіркали.

Колобок покотив далі й набрів на стежинку, вирішив котити по ній. Через де якийсь час він знову почув хрускіт і шелест трави. Виходить йому на зустріч вовк одинак.

— О, ти хто такий? — запитав здивовано вовк.

— Привіт, я Колобок. — спокійно привітався. Він знав, що вовки м’ясоїдні.

— Я тебе раніше тут не зустрічав. — обнюхує Колобка — А пахнеш не дуже смачно, хоч і терся об когось, не можу зрозуміти, трішки бараниною — втягнув ще трохи ніздрями — і брудною шерстю єнота, і іще кимось незрозумілим.

— А ти, я знаю, вовк.

— От і добре, що знаєш, хоча ті хто мене знають, менш впевненими почуваються в моїй присутності. Десь тут заєць пробігав, не бачив в яку сторону? Жерти дико хочеться, аж живіт до спини прилипає, напевно доведеться тобою поласувати, якщо ні кого не піймаю.

— За-зай-єць п-поскакав он туди — кивнув в ту сторону де бачив утікаючого зайця — я його по-по моркву і к-капусту по-послав — перелякано з витріщеними очима пролепетав Колобок.

— Угу, добре, піду пошукаю. По вітру чую що десь не далеко. А ти, якщо когось з вухастих побачиш, то не кажи, що мене бачив. Зрозумів?

— Ага. — швидко кивнув колобок.

— Дивись мені, бо повернусь і ковтну тебе, правда мені на один зуб вистачить, та черв’ячка заморю, все одно далеко не втечеш, і тхне від тебе так, що за версту почую. Бувай, не кашляй. — метнув вовк хвостом і побіг по слідах зайця.

— Ні пуху ні пера! — Колобок крикнув в слід вовку і полегшено видохнув, та швидесенько покоти в бік лісу.

***

Коли колобок закотив у ліс вітер посилився і почали збиватись в купу темні хмари. Повітря наповнилося вологою і запахом озону. Колобок зрозумів, що збирається дощ. Він не знав, як переживе водні процедури й почав шниряти між деревами в пошуках укриття. Вітер все більше посилювався, виючи гнув дерева і нещадно тріпав листя на гілках. Дерева від вітру стогнали скрипом гілок, деякі не витримували та з гучним хрустом падали, ламаючи гілки сусідам.

хрустом падали, ламаючи гілки сусідам.

В друге Колобку на волі стало страшно. Він уже, грішним ділом, почав жалкувати, що таки втік з дослідницької тюрми. Він почав активніше між деревами шукати де сховатися і нарешті побачив невеличку печерку у стовбурі старого товстого дуба. Він швидко рвонув туди, і тільки встиг вкотитися під дерево, як зразу ж опустилася стіною злива, та такий сильний, що в ньому все зникло, наче в густому тумані.

Дощ із грозою лопотів по листю усю ніч. Нічний морок іноді освітлювали яскраві блискавки, і дерева в спалахах здавалися химерними чудовиськами з кістлявими руками з довжелезними пазурами. Гриміло до самого ранку та так сильно, що іноді здавалося, наче здригається земля. Колобку нічого не лишилось, як сидіти й дивитись зі своєї хованки, як з неба стікають тонни води й струмочками протікають між деревами, які іноді з’являлись, наче затуманені примари, в кожному спалаху блискавки.