16. Міні світ гризунів.

Колобок намагався вислизати зі своєї кімнати якомога непомітніше, тим паче люди звикли, що Колобка майже не видно і він завжди цілими днями сидів у своєму лігві. Вони навіть не підозрювали, що Колобок шниряє коридорами, або десь у засідці під якимось столом, чи в якомусь закутку. Він міг непомітно перекочуватися з одного укриття в інше, іноді щоб підслуховувати про що вони базікають, або прослідковував за деякими людьми, щоб пробити шлях на зовні. А якщо хто і помічав його, то не звертали на нього уваги, а інколи деякі могли й привітатися. На своє здивування Колобок помітив, що люди перестали його шпиняти й буцати ногами.

Поступово Колобок почав підмазуватися до людей, втиратися в довіру, а особливо до охоронців, намагався як більше з ними спілкуватися, іноді навмисно поводився як дитина, випитуючи по дитячому де що знаходиться, і що і як працює.

Він найбільше притирався до того охоронця, який любив випити, інколи підбадьорював, щоб між чарками перерви були короткі, і коли охоронець на булькувався, то починав, так би мовити, виливати душу, бо знав, що Колобку ні кому розповідати, а коли той врешті вирубався мордою в стіл, Колобок намагався освоювати Комп'ютер. Він частенько спостерігав за рухами робітників за комп'ютером, а замість рук і пальців Колобок намагався використовувати олівця, бравши його до рота і потроху в нього це виходило, з кожним разом все краще і краще.

Після кожного довгого дня і вечірніх посиділок з охоронцями, Колобок щоночі ходив до тварин ділитися своїми досягненнями. Ділився своїми планами щодо втечі, або радився з ними, аби вияснити, хто на що гараздий.

Також Колобок не випускав з рахунку і гризунів. Він розумів, що ці маленькі створіння можуть просунутись в найменші щілини, і нарешті Колобок вирішив з ними познайомитись по ближче і спробувати з ними заговорити, хоча і сумнівався, що в нього вийде зацікавити їх. Колобок зробив висновок, що цю мілкоту все влаштовує і так.

***

Колобок вкотився в кімнату з гризунами, оглядаючи клітки.

В клітках царювало й бурлило повним ходом своє окреме життя, як і минулого разу. Ця кімната більше нагадувала мініатюрний мегаполіс, з тими ж писклявими з’ясуваннями стосунків, дуркуванням молодняку та шлюбні ігри дорослих особин, від яких популяція цього мікросвіту помітно зросла, в порівняні з минулим візитом сюди.

— Привіт всім. — звернувся він до гризунячого світу.

Шоркаюча метушня трохи призупинилась.

Всі гризуни намагались зрозуміти, хто до них забалакав. Вони почали вдивлятися в ту сторону, звідки лунало привітання. Деякі по підповзали до решіток, просунувши жваво рухливі вусаті носики, тримаючись крихітними пальчиками за тонесенькі прутики, але побачили звичайнісінький хліб, навіть його унюхали.

— Хто тут? — запитав найстарший білий щур. Він був самим великим і жирним, з довгим і товстим, рожевим, мов черв'як, хвостом.

— Це я. — обізвався Колобок.

— Хто “я”?

Тепер уже всі жителі гризунячого царства зібралось біля стінок кліток, почали вдивлятися й принюхуватися в те що з ними говорило.

— Ну здоровенькі були. — хтось відповів з однієї клітки.

— Шо нада? — запитав жирний морський свин, хряцаючи капусту.

— Яке ж воно смішне! — сказав якийсь хом’як.

— І пахне дивно, як їжа. Що ти таке? — запитав кролик альбінос.

— Мене звати Колобок, я, так би мовити, й з’явився на світ як їжа. — почав пояснювати.

— Ну так ми всі, скажемо так, для когось їжа. Кожен являє собою ланку харчового ланцюга — Відповів старий жирний щур — Чого пожалував?

— Та ось, хотів запитати, чи не хотіли б ви опинитися на волі?

— А що нам та твоя воля? — знову почав старий щур — Що нам з нею робити? Нам і тут не погано. Пити і їсти є, тепло, чисто й затишно, поговорити є з ким. Нащо нам кудись тікати?

— Зачекай но, старий, за всіх то не відповідай. — заперечила стара кролиця, піднявшись на задніх лапах — Це у вас у щурів життя коротке, хоч напевно і здається для вас вічним, а мені вже порядком ця клітка настогидла, і всі ті люди. І ваш постійний галас вже теж набрид, тільки те й робите що їсте, пищите і розмножуєтесь, а я від волі не відмовилась би.

“І я”, “і я”, “і ми”... почало доноситись з усіх боків.

— Ну так давайте разом допоможемо один одному, а хто хоче залишитися, нехай залишається, а хто хоче втекти звідси, то приєднуйтесь до нас. Виберемося звідси як найдалі, і потім кожен сам по собі, згода? — запропонував Колобок.

— Та куди звідси тікати?! Он коти напоготові, як завжди! — заперечив старожила щур.

— На котів не зважайте. Я з ними домовився. Вони пообіцяли, що не чіпатимуть нікого. — пообіцяв їм колобок.

— Ну раз так, тоді згода — погодився старий.

— От і добре. Тоді коли настане час, я вас попереджу, і ми разом підготовимося, а поки що на сьогодні на добраніч — відкланявся Колобок і під галаси “на добраніч” і “солодких снів” покотив в коридор.