13. Загадка лишилася загадкою.

Різноманітні дослідження продовжувались день у день, він вже втрачав рахунку днів, як іноді й розум.

Колобок намагався декілька разів вислизнути з-під носа ескулапів, та куди ж йому тікати, якщо в нього це і вдасться? І він це добре усвідомлював, та йому залишалось лише молитися і тішити себе надією, що колись тортури закінчаться, і він або вже сконає, або його врешті залишать в спокою.

В один із подібних один одному ранків, Колобка знову прикотили до лабораторії. Він сидів тихо й смирно, як і останні декілька днів. Стіни лабораторії були вкриті різноманітними листівками з результатами всіх досліджень. Також висіли знімки рентгену, МРТ і купи різних УЗД знімків.

— Ну що, колеги? — звернувся професор до підлеглих — Що ви нарили на цей бракований кулінарний виріб? Що в нас взагалі є на це диво?

— Нічого. — з розпачем в голосі відповіла анорексичка — Взагалі ні чого. Всі результати досліджень вказують на те, що перед нами сидить витріщається й криє всіх нас благим матом звичайнісінький хліб. Харчовий продукт, зроблений з усього підряд, на так сяк. Немає жодних слідів будь-якої аномалії чи його феномену в усіх взятих нами зразках. Ми просто стоїмо з розведеними руками, в повному нерозумінні і розчаруванні. Ми навіть намагалися оживити схожі вироби із борошна високою напругою, близькою по потужності до блискавки, і теж ні яких результатів. Ми навіть намагалися створити хліб максимально наближено по вмісту інгредієнтів, як і цю істоту, та все одно без результатів. Ми тут безсилі. — здвинула плечима.

— Угу. Отже, в нас зовсім немає ніяких пояснень. — промовив стукаючи пальцями по столу професор — І зовсім нічим звітувати перед владою, окрім відео та фото фіксації ходу досліджень, і відео та аудіо допитів, ну і на худий кінець — самого Колобка, як то кажуть “власною персоною”. — Потім встав і почав обходити кувез з Колобком, вдивлявся в нього мовчки в роздумах, а потім махнув на нього рукою і додав - Залишимо вже його в спокої. Досить його мучити, все одно це не дасть жодних результатів.

— І що нам з ним робити? — Запитала анорексичка.

— Він їсти просе? — запитав професор.

— Ні.

— Він сере?

— Ну ви ж знаєте що ні.

— Отже, якщо він жерти не просить і прибирати за ним не треба, то він ні кому не заважатиме, згодні зі мною?

— Так, але...

— Ні яких але! Хай собі доживає свій вік, скільки б йому не залишилось, хоч якщо і вічність, він заслуговує на спокій, хоч ми й не можемо його відпустити. Цьому бідолазі занадто багато довелося пережити й перетерпіти, лише за те що він такий, і ми не знаємо що він таке. Хай живе собі у своїй кімнаті, і я не бачу причин його тримати замкненим. Все одно йому ні як і нікуди тікати. Отже, розмови що до Колобка закриті, всім ясно? — обвів усіх очима професор.

— Так.

— Так... — почали всі відповідати.

— От і добре. Дні були дуже напруженими, так що на сьогодні робочий день закінчено. Завтра п’ятниця, далі вихідні, отже і завтра теж нехай буде вихідним. На мою думку — ми заслуговуємо на відпочинок, а особливо Колобок від нашої присутності на цьому поверсі. Всі вільні, до побачення.

Всі почали прощатися з професором і по трохи розсмоктуватись з лабораторії, а згодом і з самої будівлі.

Колобку не вірилось в те що він почув. Він просто не міг у це повірити, та голосу не подав, щоб не наврочити. Один з працівників покотив його з лабораторії до кімнати, і як наказав професор двері кімнати залишили трохи відкритими та він міг чути цокоти каблуків і різних кроків персоналу, які по тихеньку покидали поверх, було навіть трохи чути, як розкриваються і закриваються двері ліфта і як він рухається з гомоном людей в середині ліфтової шахти.

І нарешті настала тиша.

***

Як професор і обіцяв Колобка більше ні хто не чіпав. Дослідження зупинились, як і будь-яка зацікавленість у ньому.

Колобок знову спав, він тепер майже кожну ніч спав, і йому снилися різні сни.

Найчастіше він бачив себе уві сні вільним. Інколи йому снилися бабця з дідусем, іноді він ще співав і витанцьовував перед публікою, і йому всі аплодували.

Колобок уже міг снувати коридорами поверху, в'язнем якого був, ніхто не переживав через те що він міг втекти, йому дійсно не було куди тікати, та і як він міг це зробити, коли ні рук, ні ніг не мав, щоб хоча б ліфт викликати.

Так пройшов іще деякий час. Тижні, а можливо і місяці. Колобок продовжував снувати коридорами, мов привид. Він так всім уже набрид, що інколи де які люди дозволяли собі буцнути Колобка, мов м’ячик, а можливо через те що вони були якоюсь мірою злі на нього, бо він так і залишився для них загадкою.

З часом Колобок вже намагався не траплятись будь-кому під ноги, а останнім часом взагалі тримався у своїй кімнаті цілий день, поки працівники були на цьому поверсі, і лише коли наставала тиша, він міг собі дозволити шаритись коридорами.

Він лише не боявся чергових охоронців, які заступали в ніч та на вихідних, їм не було діла до хлібини говоруна, хлібини з очима та ротом. Хоча і говоруном його теж важко було вже назвати, через те що він перестав йти до людей на контакт, і через те що і люди з ним майже не розмовляли, хіба що чергові від нудьги.