5. Знайомство Захаровича з Колобком

Коли вони прокинулися, у Захарича на наручному годиннику показувало третю годину дня.

— Сусіде, давай вже збиратися додому. — прокректав, підводячись Захарич.

— Так, добре, бо моя відьма мене, мабуть, приб'є.

— Та й моя теж мене по головці не погладить.

Вони почали збиратися. Мефодій витягнув вудку з останньою спійманою рибиною. І раптом Мефодія осяяло.

— А давай-но, Захаричу, парі. Якщо я кажу правду, то з тебе причитається.

— Яке парі? Про що ти?

— Ну як про що? Про Колобка бабиного.

— А, я геть і забув про твою байку.

— Та яка ж це байка?! Я ж і кажу, що коли моя правда, то ти мені винен.

— А якщо ж все-таки збрехав? То чим віддаватимеш? В тебе ж за душею ні шиша.

— А не прийдеться мені платити, бо правду кажу!

— А мати б тебе так. Гаразд. Відпрацюєш тоді. Скільки ти хочеш? — протягує Захарич руку.

— А на… штуцер! — тягне і свою руку Мефодій.

— Дерев’яних?

— Та яких там?! Зелених, друже, зелених! — відповів хитро Мефодій, розуміючи, що для сусіда то не така вже й велика сума.

— Ох їтіть колотіть! А губа в тебе не лусне?! Та за такі гроші ти в мене три роки батрачити будеш! — подивився на Мефодія склавши руки на пузі, потім махнув рукою — А грець із тобою! Мені робочі руки завжди стануть в нагоді.

— Ну тоді наливай! — махнув дід — На коня !

Захарич розлив останню горілку з пляшки й різкими рухами вони приговорили останні грами, занюхуючи рукавами.

Якийсь час ще посиділи дивлячись на воду в розмовах між собою та пошкутильгали додому.

***

Два п’яних старигани розхристані заходили в село і завивали в два горла п’яні серенади. Їхні ноги неслухняно перепліталися, повільно несли два тіла на автопілоті в напряму їх домівок. Щоб не попадати вони трималися один за одного. Мефодій однією рукою тримався за плече сусіда, а в другій ніс, розмахуючи, свою вудку та сумку з уловом. Захарич також висів на плечі компаньйона, і також в другій руці, розмахуючи, ніс свої речі, на спині теліпався розстебнутий рюкзак, з якого висіло все начиння.

Виляючи зигзагом, вони насилу доповзли до своїх домівок, і тільки Захарича автопілот потягнув до дому, як Мефодій потягнув його в іншому напрямку.

— Ме-мефодію, ти куди мене тягнеш?

— Як куди? Ти що, забув про парі?

— А, згадав. Ну то давай, як раз мені города треба садити, а ти ж знаєш, що землі в мене багацько, все село можна зігнати.

Мефодій дотягнув сусіда до кролятника

— Ну дивися — вказує Мефодій в кролятник — і готуй мою капусту. Договір є договір.

— І що я повинен там побачити?

— А ти зеньки роззуй і фокус наведи. — сміється діловито Мефодій.

Захарич так і не зрозумів, що повинен там побачити, потер очі кулаками і знову почав  вдивлятися, та все одно побачив тільки круглий силует в тіні. По шаркав по кишенях і намацав маленького ліхтарика. Підійшов ближче, світить в середину, щоб краще було розгледіти, та все одно в очах двоїлося аж поки носом в сітку не довелося уткнутися.

Бачить круглий жовтий м’яч, який дивиться на нього. Захарич все ще не міг зрозуміти, що воно таке. Дивиться то на Мефодія то в кролятник.

— Ну і за що я винен тобі штуцер зелених? За м’яч, на якому ти очі намалював?!

— Колобок, привітайся з дорослим дядею. — посміхається Мефодій.

Колобок підкотився впритул до сітки

— Привіт. — дивиться Колобок Захаричу в очі.

Захарич сходу протверезів, вип’ячив очі з одвислою щелепою.

— Та годі вже! — повернувся сусід до Мефодія — Іграшку посадив до клітки і фуфло мені тулиш, як лоху!

— Кажу тобі, він живий!

— Те що він уткнувся мордою в сітку і сказав “привіт” ще не доказує, що то не іграшка на пульту. Вирішив за допомогою дешевої китайської іграшки з мене бабла скосить?! Я не на стільки п’яний, і тим паче не на стільки тупий, щоб на твій розводняк повестися!

Захарич тільки надумав йти геть, як тут Колобок запитав: ”Що таке дешева китайська іграшка? ”. Сусід знову втупився в клітку і вже тепер нагнувся, щоб зрівнятися очима з істотою.

— Ну гаразд балакалка, що ти ще вмієш говорити?

Колобок з хрустом скоринки скривився в гримасі від перегару старигана.

— Я не балакалка, мене звати Колобок, і що я повинен казати?

Захарич все з тою ж недовірою вдивлявся в істоту

— Хто ти й звідки взявся?

— Я не знаю хто я. Я лише знаю, що я буханець хліба і мене баба Марфа спекла в печі, а що таке Хліб?

— Ну хліб то є їжа, і ми його їмо. Ну а ти щось не дуже апетитно виглядаєш. А що їси ти?

— Нічого, мені не потрібна їжа. А для чого вам їжа?