2. Знайомство.

Літнє подружжя швидко повернулися до хати. Бабця почала допомагати своєму старому згорбленому чоловіку скидати промокле наскрізь лахміття.

— Що ж ти, дурень старий, не бачив що дощ насувається?! Змок весь до кісток! Тобі ще захворіти залишилося! Та дивися ж підхопиш хворобу легеневу, та ще й в труну зіграєш, а мені потім що робити, як зовсім сама залишусь?! Ні себе, ні мене не жалієш!

— Та не бурчи ти вже, стара! Розквокталася, як курка на яйцях! Щось я трішки змерз, дай мені краще чогось гарячого попити. Ех! Я б зараз і від зігріваючого не відмовився. — промовив мрійливо — Шкода що цукру зовсім не залишилося. Зараз бражечки хоча б кружечку солоденької, ех...

— Ти ба? Губеню розкатав! Я б тебе тоді чимось угріла від щирого серця. Чимось важким. Та гепала б як старе відро, та так, щоб аж кістками гуркотів! Розмріявся він тут. Ага. Зігріваючого йому подавай — перекривляє старого. — Давай вже витирайся, та одягайся! Стоїш тут, як на рентгені, ребрами світиш! Я зараз тобі компоту гарячого лину.

Поки дід крехтячи витирався старим драним рушником, Марфа по шаркала старими драними капцями до кухні, та продовжувала буркотіти собі щось під носа, лаялася на діда.

Зайшла в кухню, глянула на вікно. Штори тріпоталися від вітру. Підійшла, щоб його закрити, та втупилася на пропалене підвіконня. “Батюшко милостивий! Це що ж таке зробилося?” подумала вона перелякано, поклавши руки на груди, потім згадала, що на тому підвіконні остигав хліб. Зачинила вікно та прийнялася шукати хлібину. Знайшла під столом. Та щоб дістати довелося стати навколішки. Викотила хліб, крекчучи підвелася та почала обдувати та витирати його фартухом від пилу, і поклала його на стіл.

— Ну ж бо, діду! Де ти є? Ти вже одягнувся? Чи ти чекаєш, поки тобі жаба цицьки дасть? Давай вже до столу обідати!

— Та йду я, йду! — обізвався з прихожої дід — А чим будеш годувати?

— А що приніс те і їстимеш.

— Жінко, не смішно. — зайшов дід до кухні та дивиться на неї ображено.

— А я що винувата, що ти дурне питаєш? Чи ти забув, що в нас в тумбі вже більше місяця миша в петлі висить муміфікована, і кіт здох, бо всі миші перевішалися. Ти ж іще той латиш. Душа є, а з іншого вже й діла нема. Сьогодні їмо як ченці — хліб. Та от замість води бог дозволив компотиком порадуватися.

Поставила два кухлі й глечик з гарячим напоєм на стіл. Вручила діду ніж і жестом указала на хліб.

Мефодій приклав ножа до хліба і тільки почав різати, як той під рукою несподівано колихнувся. В діда аж ніж випав.

— Та що ти, вже на стільки немощний, що вже й хліба порізати не можеш?!

— Та ні, чого це. — дивиться на дружину розгублено —  Сили то є... це просто хліб смикнувся, наче їжак звернутий... ось тільки не шипить.

— Сам ти їжак! А ну дмухни на мене! Ти що, вже десь хильнув?

Дід дунув їй в обличчя.

— Нехай в мене очі вилізуть, якщо я горілку в себе в роті бачив! Не пив я! Хіба що в минулому житті.

— Відійди вже. — відсунула від столу Марфа чоловіка — Сама поріжу, бо ще пальця собі відріжеш. — Схопила ніж з полу.

Взялася рукою за хліб і встромила в нього лезо. Та хліб як закрутився, завертівся як дзиґа. Бабця зойкнула, висмикнула ножа і охаючи відскочила від стола, як ошпарена. Дивиться на хліб, а той скорчився в гримасі від болю дивиться на неї. В баби аж очі полізли на лоба. Вона позадкувала назад з притиснутою рукою з ножем до грудей, а другою рукою почала хреститися зі словами “Свят, свят, свят! Чур мене! Чур!”

Дід вилупився, потирав руками очі, сподіваючись, що йому привиділось, але ж тут хліб жалібно заволав.

— Що ви робите? Мені ж боляче!

Дід і зовсім хряснувся на сраку, а Марфа гепнулася на лавку і заволала перелякано.

— Чур мене! Чур! Згинь, не чиста сило!

Дід схопився за дровиняку біля пічки, підскочив, і тільки хотів вдарити хлібину, як той побачив наближаючий до себе дрин і з роззявленим ротом покотився по столу та грякнувся до долу. Тоді дід запустив в нього той дрин, та хліб підплигнув, мов м’яч, і дриняка просвистіла під ним, врізавшись у стіну під вікном.

Хліб в шоці. Почав котитися по всій кухні, ухилявся від летючих в нього різних предметів і посуду, котрими жбурлялися в нього дід з бабою. Забився під стільцем і завив жалібно:”Перестаньте! Мені боляче й страшно! Що я вам зробив поганого?”

Дід з бабою завмерли не вірячи своїм вухам й очам. Настала хвилина мовчання.

— Точно, діду, це все отой Чорнобиль. Та невже ж ота радіяція і до нас дійшла? Ай-яй-яй. І скільки ж часу пройшло...

— Який ще, бляха, Чорнобиль?! Ти що верзеш, дурепо?! Треба було менше отой тєлік дивитися! — махнув на неї рукою вдивляючись в круглу істоту — Добре хоч ту вже електрику відрубали, то вже б зовсім в тебе мізки забродили! Ти з чого того звірюгу спекла?! — подивився знову на дружину.

— Як із чого? Що було з того і пекла. — почухала голову розгублено та поправила сповзлу за вухо хустину.

— Значить погано пропекла, відьмо стара! — відповів дід підкрадаючись з кочергою в руці до стільця. Нагнувся до хліба — Киць, киць, киць. Виходь, я тебе не скривджу.

Кругла істота подивився з-під лоба на Мефода, але виповзати не наважувався.