1. З'явився на світ.

Розділ 1

Був теплий весняний ранок. Невисокого зросту старенька бабця снувала поміж столами й тумбами. Заглядала в кожен закуток та на кожну полицю. Знову похитуючи головою в розпачі від порожнечі в тумбах та рундуках дістала невеличкий мідний тазик і почала в нього зсипати останні залишки різних круп, зернинок й борошна. Додала трішки солі та останню дрібку цукру, плюхнула трішки води та прийнялася вимішувати тісто.

Коли тісто було вимішене, виліпила невеличкий кругляк, розміром з невеличкий гарбузик.

Вдягнена Марфа була бідненько. Її старий халат був вже драний та заправний за роки, з вицвілими візерунками. І така ж сама вицвіла й стара хустинка на голові.

Поки старенька вовтузилась з тістом, в хату зайшов її чоловік Мефодій. Це був теж не високого зросту, худенький, трішечки згорблений дід. На його голові відблискувала лисина, обрамлена колом сивого, коротко постриженого аби як волосся. Вдягнений був в старі, з випираючими колінами, коричневі  штани, з латками, як і бабин фартух. Стара в'язана, розтягнута майже до колін, темно синя кофта, з розлахміченими драними нитками на манжетах рукавів. В одній руці дід ніс драва оберемок, а іншою тримався за хворий поперек. Підійшов трохи кульгаючи до плитки й висипав ношу на підлогу.

— Зовсім ні чого не лишилося. Повигрібала де тільки можна все, та наскребла на ось цю невеличку хлібинку. — промовила стурбовано бабця — Як далі жити? Що далі будемо їсти? Я не знаю, що будемо робити далі. — крутить в руках краєчок фартуха з сумом на обличчі.

— Ну ні чого, стара, якось переживемо. Вже весна. Скоро города будемо садити. Насіння різне ще є, город нас і прогодує. А поки перші врожаї дадуть про себе знати, я буду рибу ловити та петлі на зайця ставити, а ти по гриби будеш ходити, і буде нам що їсти. Так що не так вже все і безнадійно. Ти згадай, як ми раніше жили. І часи були тяжкі, та ми все одно якось викручувалися. І жили доволі добре — взяв бабині руки у свої, й дивлячись їй в очі продовжив лагідно — ми, жінко, всяке переживали, і це переживемо. Ось побачиш — все буде добре. Так що, дружинонько моя, розтопи вже піч, та запечи вже той буханець. Якось до завтра вже його розтягнемо. А завтра я піду рибалити. Ось так і переживемо.

— Ох, рибалко, ти старий недороблений! — вирвала свої руки з дідових — От добре тобі. Все в тебе гаразд. Все в тебе добре і все «не страшно», все в тебе так просто. А я так не можу! Як погляну я на оті всі пусті столи й комірки, в яких хоч шаром прокоти, та і в грудях починає здавлювати. Годі вже! — махнула рукою — Сам розпалюй! В нас ще трохи сушки залишилося, зварю компот, от і буде в нас майже буржуйський сніданок.

Так вони й зробили.

Коли по хаті почав розноситись аромат свіжої духмяної випічки, бабця вирішила, що хліб вже готовий, та витягла його з печі.

Хлібина вийшла напрочуд гарною. Майже ідеально круглої форми, з гарненькою рум'яною скоринкою.

Вона поклала духмяну хлібину на підвіконня заслане старим запраним за роки рушником, збризнула водою з криниці й від хліба здійнявся наповнений ароматом пар. Накрила зверху ще одним рушником, щоб скоринка стала м'якенькою і приємною на смак.

2

На дворі засвистів сильний вітер. Хмари почали збиватися в кучу. Небо стало похмурим і загрозливо почало темніти. Повітря почало наповнюватись вологою свіжістю та запахом озону.

Яскраві блискавки пронизували небо. Освітлювали спалахами все навкруги, а гуркоти грому прокотилися небесною твердю, немов його роздирають на шматки, виливаючи всю накопичену, десь там поза хмарами, небесну воду.

Пронизливий холодний вітер почав зривати закріплені ставні вікон старої нахиленої хатинки. Одну ставню зірвало й почало ним ляскати об відчинене вікно.

Вітер почав вдувати у вікно, на якому лежав хліб, та здув із нього рушника. Від поривів вітру хліб на підвіконні почало трішки хитати, і він ледь не падає, та раптом черговий сплеск сліпучої блискавки хлиснув, пронизуючи наскрізь хлібину, спалив під ним тканину та пропалив наскрізь дерев'яне підвіконня.

Від удару блискавки хліб відкинуло в середину. Він прокотився через всю кімнату, залетів під стіл і гепнувся об стіну.

Качаючись під столом у хлібини раптом почали з’являтися тріщини. Почали з хрустом прорізуватись очі та рот, від яких осипалися крихточки запеченої скоринки. Хліб раптом ожив і п'яно відкрив очі.

Він лежав, похитуючись, лицем до гори. Почав роздивлятися, обводячи очима все, що було в полі зору. Погляд був пустий та байдужий, без будь-якого прояву зацікавленості. Він ожив, та його свідомість з’являлась поступово, і хлібина поступово почала вивчати те що бачить, до найменшої деталі.

Поки що в його полі зору були старі розтріскані дошки хиткого кухонного стола, густо вкриті похитуючим від протягів павутинням, по якому весело шниряли павучки різних розмірів. Деякі крутили своїми тонесенькими лапками пійману здобич, яка стала черговою вечерею, або сніданком павучого сімейства.

Хлібина продовжувала лежати в такому положенні. Хитати його вже перестало і через деякий час він почав крутитися, мов м’яч, під столом.

Він намагався визначитися в просторі.

В середині нього все гуділо і хитало, перед очима почало все розпливатися, картинка ставала то боком то перевернутою. Чим більше картинка перед очима вертілася, тим більше хлібину мутило, поки він не виявив правильне положення свого круглого тіла, коли підлога опинилась знизу, а стіл з павуками зверху. Він не міг розуміти, правильно воно так чи ні, але зрозумів, що так все повинно виглядати, раз його перестало нудити.