Частина друга.

Ситими та задоволеними зустріли вечір мешканці хати. Стара полізла на піч, гріти свої кістки, а старий постелив собі на підлозі біля неї. Колобку ж дісталося найм'якше місце, пухова перина, добряче збита і ліжко біля вікна, на підвіконня якого він раз у раз піднімався, розглядав природу, а потім миттю скочувався під ковдру. Почулося хропіння ніби з печі та сопіння старої. Ще трохи згодом Колобок заснув. Уві сні, гуляючи лісом, він знайшов галявину квітів. Аж раптом, з-за кущів, вистрибнув ікластий звір, роззяв пащу і давай бігти на нього. Колобок покотився світ за очі, натикався на сучки та пеньки, коловся об голки та шишки. Весь у синцях і подряпинах дістався хати і закотився під ліжко. А звір ніби чув його запах, знайшов його таємне місце, пащу широко розкрив та зубами клацає. Не витримав Колобок цього кошмару, скрикнув і розплющив очі. А перед ним рот старої, запах дурний з нього йде, та слина на ковдру капає.

— Бабуся, що сталося?

— Ой, Колобочку, миленький, — почала виправдовуватися Параска, — То я це, поцілувати тебе прийшла. Почула, як ти в ліжечку ворочаєшся, здригаєшся, злякалася. Мабуть кошмар наснився?

— А, зрозуміло. Так, наснилося, як у лісі за мною звір кудлатий гнався, та майже наздогнав.

— Ой, ти в ліс краще не ходи. Там багато звірів небезпечних линдає. Лягай спати онучок.

На ранок у Колобка бочки прим'ялися та очі опухли. Спав дуже погано, неспокійно йому було. Скотився з ліжечка на підлогу та до столу кинувся. Застрибнув на стільчик і запитав у бабусі:

— Бабуся, а що є поїсти?

Параска сиділа за дерев'яним столом, підперши рукою підборіддя. Її погляд був прикутий до вікна, на підвіконні якого ще вчора холонула смачна булочка.

— Немає нічого онучок. Попий водички свіжої. Іван зранку натаскав. Він на вулиці байдикує. Попроси його в ліс сходити, м'ясо скінчилося.

— Добре бабуся.

Випив Колобок водички і покотився до дверей, а через них шмигнув надвір. Озирнувся довкола, нікого. Бачить стежка вузька у лісі йде. Стояв біля неї, думав. Вирішив, що дідусь цією доріжкою на полювання ходить. Покотився вперед в надії його знайти, може допомогти чим зможе, ведмедя якогось до хати дотягнути або ще щось. В голові тинялися нічні жахи, але на диво Колобок не злякався і нікого в лісі не зустрів, це здалося йому дивним.

— І де ці звірі небезпечні, нема нікого. Якось тихо, — ледь чутним голосом сказав Колобок, розглядаючи природу. Повіяв сильний вітер, зашелестіло листя і пролунав постріл. Гучний, страшний звук злякав птахів, які в одну мить зірвалися з гілок дерев. Їх голоси, що лякали відлунням, пронеслися по всьому лісі. Колобок злякався, і так сильно, що сам не пам'ятає, як вибрався з лісу, пам'ять до нього повернулася тільки на галявині, біля хати. Він стукнувся об великий пень, який навіщось стояв осторонь, недалеко від хижки. Набив синець добрячий і почав розглядати предмет, що стирчав прямо з пня.

— А це що таке? Дерев'яна палиця, ніби рукав дідусевої сорочки, та блискуча долонька, мабуть, тримається за пень, — міркував уголос Колобок і не помітив, як у металевому лезі з'явилося чиєсь відображення. Нечіткий силует наближався. Витягнута рука, здавалося, зараз вхопить Колобка.

— Ой, — скрикнув Колобок, побачивши відбиток величезної руки й відскочив убік.

— Це сокира, дрова колоти, — низьким басом промовив старий і витяг її. Поставив на пень найближче поліно.

— Секір башка! — орнув старий і одним сильним ударом розколов його на дві частини. — Тепер є чим піч розтопити, щоб юшку зварити.

— А з чого юшку будемо варити?

Задумався старий. Кішку згадав, любив він Марфу. Буває зайде надвечір у хату втомлений, вимотаний за день, а вона ластиться, об ноги треться та з лаптями бавиться, умора. Корову улюблену згадав Бурку. Як годував її з рук та шерсть чистив у сонячний день. Його ніби хтось під колінки вдарив.

— Бурка моя, вибач,— розплакався Іван та сів на пеньок,— Котився б ти онучок до бабусі.

— Добре, — нічого не підозрюючи відповів Колобок і кинувся до старої.

Іван сидів на пні і дивився на хату. Густий, білий дим піднімався димарем і клубився над дахом. Марфа та Бурка живими хмарами піднімалися в небо і спливали в далечінь. Через деякий час старий пішов у хату. Віддав старій свіже м'ясо і сів на табурет.

— Іван тут м'яса на один раз. Може, ще раз у ліс сходиш?

— Немає нікого більше в лісі, порожньо!

— А може, Колобка візьмеш із собою? Ти старий, сліпий, а він молодий та окатий, підкаже тобі, де який звір ховається, — підморгує старому Параска.

— Що ти таке кажеш? Зовсім з розуму вижила? Куди йому в такому віці. Слини та соплі ще не обтер.

— Бери, бери його з собою та повертайся якнайшвидше, я стіл накрию, — знову підморгує старому Параска, та на рушницю й Колобка натякає, — Допоможеш Колобок дідусю?

— Допоможу бабуся.

— Бачиш, він не проти.

— Бачу, що ти совість зовсім втратила,— насупив брови старий, взяв рушницю і повернув голову до онука. — Іди за мною Колобок.

Заскрипіли двері. Петлі давно б змастити треба, та береже Іван залишки масла для своєї рушниці. Рукоятка з дерева з пірографією Бурки, як нагадування «Ніколи знову», палить долоню. Старий прискорив крок, Колобок ледве встигає за ним. Ліс давно залишився позаду.

— А куди ми йдемо дідусь?

— В місто. Бабуся, коли голодна, перетворюється на бабулью! Ще трохи і нас з'їсть. Якщо до лікаря йти не хоче, самі лікаря приведемо, нехай її полікує!

P.S. Не хвилюйтесь, з нашими героями все гаразд! У бабусі виявили гіпертиреоз, призначили курс лікування, який вона успішно пройшла. Колобку після його вилазки в місто запропонували працювати аніматором на дитячих святах і, до речі, добре платять. Дідусеві на день народження він подарував корову, а бабусі перепали кури та кролики. Всі щасливі, господарюють і подумують про те, щоб завести кішку, сметани-то тепер хоч відбавляй!