Частина перша.

Сріблиться димок на узліссі, а навколо ні душі. У хаті, за дерев'яним столом, старий сидить, пасьянс розкладає. На ситому обличчі посмішка блищить, а в очах піки та черви відбиваються. У комірчині, що біля печі, вошкається стара, по коробу поскребла та у хижку пішла, у засіку назмітала, і набралося борошна жмені з дві. Повернулась до хати. Замісила тісто на сметані, засмажила на олії та поклала на віконце холонути. У животі забурчало.

— Іване, я їсти хочу! Сходи в ліс, — жалібно заволала стара.

— Так був недавно. Харчам прийшов кінець?

— Зараз тобі прийде кінець, якщо не полиндаєш!

— Життя з тобою немає Параска, ніяких харчів не напасешся! — насупив брови старий. Він підвівся з-за столу, та попрямував до дверей зі рушницею, а стара поклала руки на пояс і окинула його недобрим поглядом.

Не встиг він сховатись за скрипучими дверима, як на віконці, пригрівшись на сонечку, заворушилася булочка. Спершу стара подумала, що то щур там походжає, а хто ще хлібцем поласувати хоче. Пацюки як-не-як тварюки хитрі, свого не мають, чуже жеруть з давніх часів. Але потім придивилася, ні, не щур. Ні хвоста, ні мерзенних лап, ні шерсті не побачила біля булочки. Сонечко припікало до полудня добряче, зовсім несила хлібцю стало, на очах старої розпух, округлився і скотився в тінь, під лавку.

— А що сталося бабуся? — почулося з-під лавки.

— Ти трапився онучок. Колобком тебе зватиму, бо кругленький, — очі старої засяяли, а обличчя вкрилося рум'янцем. Їй було невтямки, звідки онуки беруться і коли тісто на сметані говорити навчилося, але дуже хотілося когось поняньчити. З квітами не склалося, щоразу, як стара бралася вазони поливати, все або в'яло і гнити починало, або пересихало як та річка спекотним літом. Зі звірами теж не склалося. Була у старої кішка худа, Марфою звали, ходячий скелет обтягнений шкірою. Чи не догодувала вона її, чи то харчами скупилася, сметани Марфа не бачила, допоки жила, та й жила вона недовго, гарну юшку зварила стара з неї.

— Колобок іди сюди. Забирайся на стіл, — очі у Параски заблищали, аж сльози пустити збиралися, а потім примружилися, ніби щось недобре вдумали.

— Чому ти так дивно дивишся на мене бабуся?

— Ой, онучку, щічки твої рожеві подобаються просто, надивитися на них не можу.

— А, зрозуміло, — відповів Колобок, викотився з-під лавки та стриб на стільчик, а зі стільця на стіл і дивиться на стару.

— Який ти м'який, кусь-кусь тебе хочу.

— А що таке кусь-кусь бабуся?

— Це такий поцілунок, — хитрує стара, то лівий бочок Колобку погладить, то пальцями щоку помацає.

— А, зрозуміло, — підсунувся ближче до старої Колобок.

Як тільки він це зробив, Параска відразу схопила руками Колобка, підняла над столом і тримає на рівні плечей. Очі горять, з рота слинки течуть, повільно згинаються лікті. З відкритого рота йде неприємний запах, дедалі ближче до зубів старої Колобок.

— Бабуся, а ти мене зубками цілуватимеш?

Двері зі скрипом відчинилися, старий з полювання повернувся, зайшов у хату і побачив стару з заплющеними очима, чи то спить, чи то молиться. У руках хліб тримає, ніби підношення комусь робить. Рот відкритий, та так широко, що цілий лось у нього вліз би, або сяк-так козуля якась.

— Параска, про мене не забудь. Мені хліба залиш, а то, як я подивлюся, ти зараз сама цілий буханець проковтнеш.

— Це ми з бабусею цілуватися зібралися, — промовив Колобок.

Старий мало не помер, подумав, що з розуму вижив, довела стара своїми клопотами. Бухнувся на лавку, що біля дверей стоїть, глибоко вдихнув і видихнув. Колобок вирвався з рук Параски і до старого покотився. Вдарився об лапоть, відскочив як м'ячик, зупинився і дивиться на всі очі.

— Дідусь тобі погано?

— Ти хто такий?

— Я Колобок. По коробу метений, на олії спечений, твоїм онуком наречений.

— Будеш м'ясо, Колобок?

— Чогось не хочеться, а є яєчка?

— Яєчка у півня, а у курей яйця.

— А є яйця?

— Ні, всі кури здохли, — відгукнулася стара.

— Хто здох? — підняв брови старий. — З'їли ми їх!

— Так якби неслися то не з'їли!

Старий насупився і замовк. Трохи згодом змінився в обличчі і доброзичливо глянув на Колобка.— А водички свіжої, з колодязя будеш?

— Буду.

— От і домовилися. Параска піду води наберу, а ти поки м'ясо готуй, у хижку заєць рубаний лежить, ще з ранку лісом бігав.

— Ненечко моя, біжу, біжу! — вигукнула стара.