Колобок 2

Усвідомлення власної смертності - це те, що відрізняє людину від інших істот на Землі. Здатність до рефлексії, до осмислення існування, дозволяє суб'єкту побачити кінцевість його реальності. Люди бачать фінал і бояться його. Бояться, бо так закладено природою.

Але яке ставлення до смерті може у бути у ожившого тіста? В нього немає інстинктів, немає закладених заздалегідь поведінкових програм, є лише функція - бути їжею. Колобок прожив коротке хаотичне життя, але воно закінчилося саме так, як і мало - в шлунку живої істоти. Призначення виконано, хоч і не було усвідомлене діячем.

На перший погляд, так і здається. Але насправді, стався прикрий збіг обставин. Тінь безжальної реальності кинулась в атаку. Після поїдання Колобка, лисичці стало зле. Типова ситуація, як і інші псові, лисиці перетравлювали крахмал та цукор в тонкому кишечнику.

Але саме в цьому випадку, необачність лисички зіграла з нею злий жарт. Котившись по землі, Колобок назбирав на собі купу пилу, сліди гнилої органіки та різнохарактерних бактерій. Сталася біда - лисичка підхопила кампілобактер та померла від гастроентеріту. Цикл природного споживання оновився, тепер вона сама стала субстратом для харчування організмів.

Спека та личинки опаришів плавили мертве тіло. Множення бактерій в шлунку лисички змушувало газообмін роздувати маленький рудий труп. З часом шкіра луснула, вивільнивши по околиці запах мертвої плоті. Процес розкладання живої матерії йшов чітко, не зупинявся, не задумувався про себе. Він не засуджував лисичку за необачність, він їв її, бо так треба.

Коли підгнивші волокна лисячої шкіри розповзлись на землю, під навісом із тонких ребер проявилось недотравлене, черстве тіло Колобка. Він не зник, вцілів. Те "борошенце", яке бабуся назмітала у засіці, виявилось збірною солянкою із пшениці грубого помолу, лушпиння зерна, попелу та залишків піску.

Його тіло було вкрите твердою сухою коркою, а вміст неорганічних з'єднань не дав йому повноцінно перетравитись в шлунку лисиці. Колобок вцілів. І як структура, котра не має в своєму ядрі звичної нам біології, - він вижив. Зберіг свою свідомість. Ця невеличка магічна умовність, яка змусила його жити, тепер стала прокляттям.

Розштовхавши собою гнилі лисячі нутрощі, він викотився на суху землю. Сонце напекло порослий густою травою степ. Міцне тісто поблискувало під денним сяйвом.

В цю мить Колобок усвідомив себе, як жива істота. Не жартував, не співав пісеньки - він побачив смерть і життя. І порівняв їх своїм химерним хлібним розумом. Лисиця була мертвою, а він живим. Важка екзистенція насуналась на його вуглеводні волокна. Чому все так?

Він повинен був зникнути. Як і будь-який іншій хліб, поглинання та перетравлення - це єдиний правильний сценарій. Для цього випікання і з'явилось, як технологія. Але саме зараз Колобок був живим. Його єдина місія провалилась. До того ж, тепер він став брудним і пошкодженим - ніхто його більше не з'їсть навіть під примусом голодної смерті.

Тіло Колобка не відчувало ні болю, ні спеки, ні поривів вітру. Свідомість Колобка страждала. Бувши трансцендентною структурою, вона не могла прийняти сам факт свого існування. Розум у хліба - це не правильно, це виклик самій природі, це порушення фізичних законів на самому фундаментальному рівні.

Релігіозні фундаменталісти назвали б його стан чистилищем, або кармою переродження. Але ніякого переродження тут не було. І це не покарання небес. Це ноуменальна аномалія, яка кидала виклик самим основам існування розуму.

Колобок не знав, що йому робити далі. Куди йти, чого хотіти? Чи мав він якісь бажання та потреби взагалі? Як має вести себе істота, яка осмислює себе, але немає жодних механізмів саморегуляції, жодних інструкцій та установок для продовження життєдіяльності? У Колобка немає потреб, він не наділений органами та біологічними системами, які б змушували його задовільняти та підтримувати свій організм. У нього не було організму, лише запечена пшенична маса.

З точки зору біології, в нього не було сенсу жити. Він як камінь, як скеля, або вітер - просто існував, був скупченням атомів, які підтримували сталість завдяки механізмам сильної ядерної взаємодії. Це був стан, в якого не було альтернатив. Але якщо камінь, або вітер просто існували і не мали здатності до рефлексії, то Колобок усвідомлював своє положення. Він став рабом свого існування. Його життя - це помилка.

Не знаючи, як вчинити правильно, Колобок вирішив повернутись додому. Рухався повільно. Навколишній світ тиснув на нього своєю правильністю. Кожна річ, що його оточувала, мала якесь призначення, була ланкою у безкінечному ланцюгу взаємодії. Все жило і мало ціль для життя.

Обмін речовин розповсюджувався стихійно, захопив планету мільярди років тому і сам собі створив сенс. Життя підтримує себе, бо інакше зникне. Таке просте призначення не потребувало в поясненні чи навіть осмисленні. Воно зрозуміле на самому фундаментальному рівні кожному, хто живий:"Існуй, бо можеш зникнути". Колобок не розділяв цих побоювань, бо не був частиною цього ланцюгу. Він був дивним придатком до налагодженої системи, зайвим гвинтиком у замкненому на собі механізмі.

Попереду з'явився ведмедик. Могутні лапи ламали гілки малини, зуби гризли ягоди. Колобок наблизився до нього. Він чекав смерті. Хотів бути убитим, щоб припинити своє безглузде існування.

- Ведмедику-братику, позбав мене страждань, будь ласка, - сказав Колобок.

- А що таке страждання? - спитав ведмедик.

Настільки просунута людська комунікація між хлібом та тваринами - це також аномалія, яка не може бути фізично поясненою. Це аксіома, з якою усім в цьому світі доводиться миритись.

- Страждання - це моє життя, - відповів Колобок. - Воно безглузде, в ньому немає цілі.

- Хочеш сказати, що безглуздість завдає тобі болю?

- Ні, я не можу відчувати біль. В мене немає для цього органів.

- Тоді як безглуздість твого існування може змушувати тебе страждати, якщо тобі нічим страждати? Я повторю, що таке страждання?