Частина шоста

Ялозара твердим кроком прямувала через подвір’я до храму. Ранкове сонце виблискувало зайчиками в росі. Повітря було по ранковому прохолодним, з рота берегині виходив пар ховаючи її обличчя в прозорому серпанку. З іншого кінця двору почулись інші кроки. Вони швидко наближались. Дівчина обернулась і побачила юнака який біг до неї.

— Ждан? Що ти тут робиш?

— Хотів вас побачити. 

— Як же знахарі тебе відпустили? 

— Я через вікно втік, поки вони на сніданок ходили.

Дівчина стримано посміхнулась. 

— Так для чого такі жертви? Лежав би собі, відпочивав, їв та спав. 

— Я хотів пересвідчитись що з вами все добре.

— Зі мною все добре. Не турбуйся. Краще руку бережи. 

Вона кивнула на його правицю, перев’язану стрічками з бавовняної тканини. Він лагідно дивився на неї й раптом завмер. Юнак стояв нерухомо і не кажучи жодного слова. Його очі нагадували скляні кульки. Ялозара поклала руку йому на плече намагаючись розворушити.

— Ждан. Ти чого ? Тобі погано? — Її обличчя виглядало стурбовано. Її переживання відображалось в очах і залягло зморшкою між брів. Через секунду його погляд набув усвідомленості.

— Ви мені подобаєтесь. — Його голос звучав ледве чутно. Здавалось що шелест листя, яке тріпоче вітер, був голосніший за його слова. Берегиня зніяковіла, зробивши видих не могла вдихнути. Їй здалося що серце вдарило занадто сильно, так саме як тоді, коли вогонь вирвався на ззовні. Тот час почала себе переконувати що їй це почулось.

— Я, мабуть, щось не те почула. — Дівчина стояла все ще тримаючи долоню на його плечі.  Він поклав зверху її руки свою і повільно прибрав.

— Ні, ви все правильно почули. — Його голос звучав трохи голосніше і впевненіше. — Я не вимагаю від вас відповіді. Просто хочу, щоб ви знали. Я розумію що зараз на ваші плечі ліг великий тягар. Я більше не потурбую вас з цим.  Чекатиму доки самі не вирішите що з цим робити. — Юнак дивився їй прямо в очі. Лагідно та тепло, без виклику і вимог. Він хотів поцілувати її хоча б у щоку, але замість того відступив випускаючи її долоню зі своєї руки. Розвернувся і не озираючись пішов геть, так немов боявся що якщо залишиться ще на мить, то не зможе втримати свого слова.

Через причинені двері визирнула Зорина.

— Пані, ми чекаємо на вас. 

— Так, так. Я вже йду. 

Вона пришвидшила крок і зайшла у храм. В головному залі учні світлих практик молились вдихаючи на повні груди запах ладану та очисного зілля що тліло. В напівтемряві зали, юнаки та дівчата стояли навколішки склавши руки в молитві. Ялозара зайняла головне місце, найближче до вівтаря.Серце ще не заспокоїлось після зустрічі, але обряд вимагав чистоти думок…

Свічки якими він був прикрашений відкидали мерехтливе світло на її обличчя. Тіні підсилювали його напружений вираз. Піт дрібною росою виступав на чолі, а губи тріпотіли в молитві. Думками вона не могла зосередитись на обряді. Було відчуття що берегиня знаходиться в човні який пливе через бурю. Раптом по залу пронісся знайомий тріскучий голос який виділявся на фоні інших. Вона добре його пам’ятала з нічних кошмарів.

— Здайся берегине, тобі не встояти проти мене. 

Дівчина відкрила очі та озирнулась назад. Учні й і декілька майстрів продовжували обряд як ніби нічого не відбувалось. Значить цей голос чує тільки вона. Коли берегиня знову повернулась до вівтаря, перед нею завис вогняний образ. Він обхопив її обличчя руками й потягнувся вперед неначе прагнучи проникнути через поцілунок. Від несподіванки Ялозара скрикнула і впала на землю. Вона бачила як до неї біжать люди. Братислав простягнув руку яку тот час перехопила Зорина.

— Не можна її чіпати. Раптом це вплив Нави. 

Шкіра Ялозари розквітла червоним жаром; зсередини вона наче горіла.

— Біжіть за знахарями. 

Це останнє що почула берегиня, наступної миті вона провалилась в темряву.

Свідомість поверталась в цілковитій тиші. Берегиня напружила слух, але  жодних звуків не було. Навіть подиху вітру чутно. Тіло вона не відчувала. Болі в ньому не було, як і  відчуття  тепла чи холоду.  “ Можливо це все. Кінець моєї історії. Саме так і відчувається смерть?” 

Збоку  почувся тріскучий голос.

— Ти не вмерла, поки що, але якщо не відступиш боюсь все цим закінчиться. 

Майстриня тот час підскочила на ноги, неначе їй насипали під спину розпечених вуглів. Навколо була ніч, хоча Ялозара чітко пам’ятала що тільки що був ранок. Уважно роздивившись, вона безпомилково впізнала галявину на яку потрапила в першому сні. За пару кроків від неї стояв вогняний образ, який прискіпливо дивився на берегиню своїми очима без зіниць. Від цього погляду було моторошно.

— Що ти хочеш від мене? Для чого переслідуєш? 

Ялозара це спитала набагато емоційніше ніж хотіла. Образ не відповідав, лише продовжував без найменшого руху висіти в повітрі. 

— Я дам тобі силу. — голос душив немов випалював повітря навколо себе.

— Я про неї не просила. Мені цілком було достатньо, бути берегинею. 

— Оооо ні, просила. Ти прагнула захистити тих хто дорогий для тебе. Віддай мені своє тіло. Облиш спроби стримувати.Коли я заволодію тобою, ми обидві тільки виграємо. 

— Ооо…!Ні… Минулого разу було більше ніж достатньо. Я була слаба, піддалась тобі. Повірила в те що ти справді щось зміниш. Повірила що одними молитвами Нав не здолаєш.  Я не випущу тебе звідси знову. Це занадто небезпечно.

— Занадто небезпечно лишати Нав у вашому світі. Якщо її не зупинити, то вона вб’є  кожного кого торкнеться. Чи готова ти дивитись як страждають люди? — Образ хитро всміхнувся. — Як страждає Ждан? 

Берегиня хотіла було щось сказати, але завмерла від розуміння цієї думки. 

— Якщо ти не віддаси мені своє тіло, то я спалю його з середини й ти не зможеш повернутись. 

— Я не віддам тобі себе, але й не відкину тебе. Бо без тебе світ охолоне. Ти маєш горіти в мені — та не керувати мною.