Частина четверта

Ніч навколо шепотіла вітрами які плутались в гілках дерев. Високо в небі світив місяць навколо якого кружляли хмаринки.  Коло не спало. Після подій які відбулися напередодні в вечорі гріх було лягати спати, бо всі новини могли пролетіти повз тебе. Учні сиділи по своїх кімнатах намагаючись не попадатись майстрам на очі.  Всі були шоковані й стурбовані тим що відбулося на  передодні. 

Після “вогняної” битви  старша берегиня повернулась дуже зла і засмучена. Вимагала відповідей, чому учні вчасно не прийшли на заміну?  Декілька старійшин силоміць відвели її в кімнату для нарад. Голоси з-за  дверей розлітались на весь коридор. 

Старійшини були налякані. Майже всі бачили що відбувалось на пагорбі перед курганом, але більше їх бентежило не те що Нав прорвалась, а те які сили в Ялозари. 

Берегиня сиділа на стільці майже посередині кімнати. Голоси людей зливались в один нескінченний гул. Немов вона голову засунула в вулик. Так само безмовно сидів і Ярун. Він вичікував коли всі заспокояться самі.  Берегиня такого терпіння не мала. Вона піднялась і крикнула заглушаючи всіх.

— Та стуліться вже! 

Це подіяло. В кімнаті зависла хвилинна мовчанка, але не встигла Ялозара сказати далі, як слово перехопив Веремер. 

— А ти рота нам не затуляй. Дякуй старійшині, що сидиш зараз тут, серед нас, а не зачинена десь у темниці, якомога  глибше. 

— За що?! За те що учнів рятувала? 

— За те що сама ж їх ледве не вбила!

Берегиня вся тремтіла. Ні не від страху. Від образи. Хіба порятунок дітей, не їх спільна мета ? 

— Зупинись! — Ярун встав. Між його бровами залягла глибока зморшка. — Її вчинок не заслуговує засудження.  Ми всі знаємо Ялозару. Вона майже як Радомира виросла на наших очах. Вона б ніколи, нікого, не скривдила. 

— Це правда, старійшино Ярун. Але звідки нам знати що її нові сили, це не вплив Наві. 

Головний знахар Ерей неквапливо також піднявся зі свого місця. 

— Ми всі стурбовані.

— Ви стурбовані? А що вже тоді казати про мене? — Ялозара сказала це трошки голосніше ніж хотіла. За що і піймала на собі осудливий погляд Яруна. Покашлявши він відповів.

— Як би її сили були від Наві, то ми б з вами ту не балакали так безтурботно, а допомагали гасити селища навкруги, чи розбирали завали власного дому. 

— Але старійшино! 

— Я сам розберусь з Ялозарою. Вона зараз не та загроза яку варто страшитись. Ви всі закриваєте очі й вуха не те що Нав таки прорвала межу і те чому це сталося і є найбільшою загрозою зараз. 

В кімнаті знову зависла тиша. Старійшини переглядались між собою не розуміючи що відбувається. Ерей погладив свою довгу, сиву бороду і промовив так щоб всі почули. 

— Хтось зачинив у кімнатах, тих учнів які мали йти на курган. 

— Як? Такого  бути не може…

— Замки на дверях не пошкоджені. Магічного впливу теж ніхто не відчув. 

— Це безглуздо. Ми всі чудово знаємо якою небезпечною може бути Нав. 

— Але ніхто не скасовував страх. А їм зараз тхне з кожної щілини тут. — Веремар саркастично посміхнувся сідаючи на своє місце.

— Так це через страх ти наказав своїм вартовим нікого не випускати з Кола ? — пролунав голос з натовпу. Чорнокнижних спалахнув як вугілля на яке дмухнули.

— Я діяв по правилах і заради безпеки. Звідки мені було знати що підкріплення ще не вирушило на пагорб. Пані берегиня мені не докладає…— його голос звучав глузливо. 

Вибух емоцій знову прокотився залою. Рій голосів повернувся і набрав нової сили. Хтось став на сторону Веремара, хтось все ще вимагав пояснень. 

Ялозара стояла міцно стискаючи кулаки. Все те, що відбулось там на пагорбі розрив межі, спалах її сили, опіки Ждана й інших учнів. Це все результат “ЙОГО” такої обережності.

— Через твою “безпеку”. — її голос був рівний, але очі горіли гнівом. — Діти на пагорбі були там самі. Тримались скільки могли, аж поки земля не розверзлась.

— Це ж ти, втратила там контроль. Хтозна, може й пробудила Нав своїми силами.

Його голос звучав зверхньо, а очі зблиснули сумішшю злості й страху. Не було сенсу щось доказувати цьому старому ворону. В Ялозари аж від злості на вилицях ходили жовна. 

— Досить! — Ярун знову взяв слово на себе. — Наві не потрібні наші сварки. Вона росте на страху як тісто на дріжжях. — Старійшина пройшовся поглядом по кожному з присутніх в кімнаті. — Сьогодні вона вдарила не по стінах, а по нашій довірі. 

Легкий  холодний вітерець пронісся кімнатою та затушив одну з лампадок. 

Ерей пошепки сказав. 

— Вона вже тут. Хтось з нас допоміг їй увійти. 

Вхідні двері гупнули так, неначе щось замкнуло їх, відрізаючи останній шлях до втечі.

Поступово рада розійшлась. Наостанок Веремар кинув погляд на Ялозару, який віщав нічого доброго. Він промовляв“ Я слідкуватиму за тобою”. Лише тепер, коли берегиня лишилась сам -на- сам  в кімнаті зі своїми думками, почала чути голос. Він не належав людині, його звук нагадував тріск дерев у полум’ї.

— Навіщо ти стримуєшся? Тобі ж сподобалось відчувати силу. Бути такою ж могутньою як сам вогонь.

— Хто ти? Звідки до мене говориш? 

Температура в кімнаті підвищувалась, меблі біля неї почали димітись і вкривались золою. 

— Ти чудово знаєш мене берегине. Не бійся закрий очі. 

Дівчина з острахом прикрила повіки, але відчуття було немов вона продовжувала дивитись. Перед нею повстала та сама полум’яна фігура. 

— Хто ти?, — вона повторила своє питання не розуміючи це її сила до неї звертається чи щось темне. 

— Ти - це я, а я - це всі хто був до нас. 

Раптом вона почула як її кличуть, звук був далекий наче, крізь сон.

— Пані. Пані… 

Ялозара прийшла в себе. Вона стояла сама в пустій кімнаті.  До неї бігла учениця. Святозара.

— Пані.

— Так, що ще трапилось, — трохи втомлено спитала берегиня.

— Ждан отямився.