Частина п'ята

Коли туман зовсім розвіявся, виявилось що недалеко від них були руїни якогось храму чи фортеці. Краплини крові вели їх туди. Ще трохи заспокоївшись, Морислав і Радомира зібравшись з силами, пішли в той бік. Чим ближче вони підходили, тим старішими й закинутими здавались руїни. Камені були покриті мохом і з них лилася темна сила. Оберіг продовжував пекти так сильно, що було важко дихати. Він вібрував, бився неначе був другим серцем.

— Щось тут не так. — промовила берегиня. — Тут мешкає щось дуже лихе. 

Вона хотіла доторкнутись до дверей, які вели до єдиної цілої кімнати, але не змогла. Її неначе вдарило струмом. Морислав підійшов до неї і дістав з сумки один з чорних оберегів. 

— Ти тут не бажаний гість. Так що будь обережна. Візьми оберіг. Він приховає твою світлу силу. 

— А як же жарина?

— Не турбуйся. Він діє навкруги, а не на тебе. 

Радомира стиснула в руці оберіг. Чорнокнижник взявся за ручку дверей і потягнув на себе. Двері з легкістю піддались. 

Спочатку всередині було темно і тихо. Того світла що проникало через двері ледве вистачало, щоб освітити сходи які були прямо перед ними. Через декілька секунд почувся тихий плач. По голосу можна було зрозуміти що плаче маленька дівчинка. В повітрі літали лиш уривки фраз. 

— Я не хотіла… пробач мені… не злись, будь ласка. 

Морислав протягнув руку Радомирі. Вона вже без вагань вклала в неї свою. Обережно вони почали спускатись вниз по сходах. Химерна тінь пролетіла повз них. 

— Як думаєш, що чекає нас там внизу? 

— Не знаю, але навряд щось добре. 

Морислав тримаючись з острахом за стіну майже наосліп допоміг Радомирі  спуститись вниз. Там берегиня відчула слабенький подих світлої магії. 

— А ну зачекай.

Вона направила руку звідки йшла сила і промовила. 

— Сонечку батечку, даруєш світло зранечку. В повній пітьмі, розкрий сили мовчазні.

На місці де вона чула світлу силу з'явилась невеличка куля яка потроху почала обмальовувати риси кімнати. Згодом запалилось ще декілька таких куль і берегиня з чорнокнижником змогли нарешті роздивитись куди попали. 

Це була округла кімната з такого ж каменю як і руїни ззовні. Тут не було майже ніяких речей. В середині кімнати на підлозі було намальоване коло. Від нього до гори підіймався сапфіровий серпанок приховуючи ту що сиділа в середині. Тихий дитячий плач линув без зупину. 

Морислав випустив руку Радомири й підійшов ближче до кола. Слова звучали вже чітко.

— Братику мій. Пробач. Я не хотіла тебе кидати. 

Від кожного промовленого слова по серпанку йшли хвилі. Морислав боязко спитав.

— Зоряна?

Маленька фігурка яка сиділа в центрі обережно піднялась і підійшла до краю кола. 

— Хто ви дядю? Я вас не знаю. 

Її блакитні очі були заплакані, волосся розтріпане,сукня порвана і брудна. Вона не нагадувала примару. Скоріше розгублену маленьку дівчинку. Її погляд був таким глибоким що в Морслава кольнуло серце. 

— Радомиро, це вона. Нам вдалося ми знайшли її! 

Чоловік хотів торкнутись дівчинки, але як тільки його пальці відчули серпанок, кімната затремтіла немов почався землетрус. Стеля осипалась. Зверху впало щось велетенське і чорне, воно було схоже на ворона. 

Радомира миттю підскочила до Морислава. Жарина почала пропалювати її сорочку.  З-за серпанку неначе виростаючи з під землі піднялась жіноча фігура. Її обличчя було бліде, а очі не мали зіниць. Чорне як смола волосся хвилями стікало до землі. Голову прикрашав вінок з червоних маків, а чорна сукня з червоною вишивкою підкреслювала її стан. Немов сама смерть повстала перед ними. 

— Мара…

Важко видихнув Морислав.

Її рухи були повільними і легкими. Вона як той ранковий серпанок пливла по підлозі не торкаючись її. Оскільки вона не мала зіниць, важко було зрозуміти куди вона дивиться, але від того ставало ще більш моторошно. Тишу яка зависла порушував лише тихий стогін Радомири. З останніх сил вона терпіла вплив оберега який неначе оскаженів від наближення подібного зла. 

Морислав дивився на постать с захопленням і водночас нажахано. Вона прямувала саме до нього. 

— Нарешті ми з тобою зустрілися Мориславе. Віч - на - віч. 

Потім вона повернула голову в сторону Радомири й додала. — Ну майже. 

Вона провела вказівним пальцем по його вилиці. Від місця доторку по шкірі розповзались чорні стрічки.

— Ти стільки разів зазирав до мене, але жодного так і не прийшов. Я майже образилась.

— Про що ти говориш? 

— Не дуркуй. — Мара хижо посміхнулась — Кожного разу як ви торкаєтесь Нави, все одно що приходите в наш дім без запрошення.  А тепер двері відкриті в обидві сторони завдяки мені. 

Це привело до тями Морислава. Мара ж перевела злісний погляд на берегиню. Вона стрімко як хижа птаха підлетіла до жінки. Скептично подивилась на оберіг який виднівся на її грудях.  

— Він поступово згасає. Зовсім трохи й він стане безглуздою дрібничкою. Так що посидь тихенько і подивись на возз'єднання сім’ї. 

— То ти дійсно, мій братик?

Дівчинка яка весь цей час тихо сиділа на підлозі, встала і підійшла до Морислава. Її очі наповнились сльозами радості. 

— Ти прийшов по мене? 

— Так сестричко. Куди ж я без тебе? 

Він лагідно посміхнувся малечі. Серпанок який катував її став розтавати. Морислав знову протягнув до неї свою руку і таки зміг доторкнутись. В голові обох спалахнув спогад. Той самий коли вони грали у хованки у лісі.

— Не чіпай того що споконвічно моє. Її провина така солодка що неможливо відірватись. 

Мара облизнула губи. Її відповідь вдарила в серце Мориславу. Вона не квапливо перенеслась в центр кімнати. 

— Ви всі залишитись тут. І в мене буде нескінченний банкет. 

— Невже ти думаєш що ми тут залишимось  добровільно? 

Морислав потроху підійшов до Радомири. Вона ще трималась на ногах. Зняла жарину з шиї й тримала її тепер в руках.