Частина четверта

Наступного ранку Радомира знайшла Ялозару. Та готувалась до заняття з молодшими учнями. Дочекавшись поки Яла залишиться сама Радомира підійшла до неї. 

— Мені потрібна твоя допомога?

— Тобі треба сховати тіло? Я у справі. Знаю де закопати, щоб і дух не вибрався. 

Радомира посміхнулась. Ялозара це та людина на яку вона може покластись. 

— Ні люба. Цього не знадобиться, але справа не менш особлива. Ходімо в більш тихе і спокійне місце. 

Жінки вийшла на вулицю і присіли в альтанці яка стояла найдалі від Кола. Радомира розповіла заступниці про свій план і про оберіг який хоче зробити. 

— Ти розумієш що це дуже потужний оберіг. Старійшини можуть не дозволити його створити. 

— А хто сказав що ми будемо питати в них дозволу. Вони сказали знайти рішення. Я знайшла. Це краще ніж приносити в жертву учнів. 

— А з межею як? Морислав зможе її закрити? 

— Він сказав що відповіді на це ми можемо знайти по ту сторону. 

— Радомиро, ти розумієш як це звучить? 

— Іншого виходу все одно немає. Так хоча б нас є якийсь шанс.

Ялозара з сумом подивилась на наставницю. Дівчина все розуміла, але нічого не могла вдіяти. 

Тієї ж ночі берегині зібрались у лісі біля дуба в який влучила блискавка. Роздертий стовбур дерева навіював не спокій, що навіть така могутність, ніщо перед силами природи.Місце, куди влучила блискавка, було обгорілим, чорним. Берегині вклали туди ритуальні трави, підпалили їх читаючи замовлення. Аромат від них почав розлітатися навкруги. Слова замовляння почали поєднуватись з потріскуванням деревини, яка нагрілась. 

“ Полум'ям серця, вогнем життя,

Запалюю жар і почуття. 

Душа крізь тінь і страх,

Повернись туди де втратила шлях.”

Слово за словом, коло за колом берегині обходили стовбур дуба. Вогонь який розгорівся в середині освітлював їх нечіткі фігури в темряві. Хрускіт посилювався до тих пір поки з гирла не вискочила жарина. 

Ялозара взяла тканину, яка повністю вся була вишита символом життя і нею підняла червоний вогник з землі. Радомира подала їй шкіряний мішечок заповнений різними амулетами з кори груші і дуба. Вклавши в нього тканину берегиня повісила його собі на шию. Він був теплим і приємним на дотик. Тепер вона була готова йти у Нав. 

Морислав теж готувався до мандрівки. Він сидів в кімнаті Корвина. Той якраз закінчував накладати мазь і пов’язки на його руки. 

— Друже, а ти не міг би мені позичити цієї мазі? 

— Для чого тобі? — знахар раптом сіпнувся неначе його облили водою з колодязя. 

— Скажу так. Я зібрався в подорож яку б  ти точно не схвалив. 

— Вовки тебе дери! Ти знову хочеш всі мої зусилля пустити за вітром?

— Ні звичайно. Тому і прошу ліки. Раптом вони мені там знадобляться. 

— Мориславе, що ти задумав? Ми знаємо один одного багато років. Як би це було щось не суттєве, ти б і словом не обмовився.

— Повір друже. Ти не хочеш цього знати. Скажу лише те, що буду не сам. 

Корвин трохи схилив голову вбік і лукаво посміхнувся. 

— Тільки не кажи що вона йде з тобою? 

— Я не маю уявлення про кого ти. 

Морислав демонстративно відвернувся. Знахар неначе з полегшенням видихнув. 

— Тоді… —Він підійшов до своєї шафи та почав перебирати різні баночки. — Можливо вам знадобиться це, і це, і ось це точно буде треба. 

З кожним словом на столі опинялась якась склянка з маззю чи зіллям. 

— Дякую тобі друже. 

— Не дякуй. Повернешся живим. Тоді й подякуєш. 

Наступна ніч була вирішальна. Радомира і Ялозара чекали біля входу в курган. Дівчина була спокійна, а от старша берегиня була занурена повністю у свої думки. Вона переминала однією рукою мішечок з оберегами, а іншою гладила той що висів у неї на шиї. 

— Радомиро, не переживай. Тут все буде добре. Я зі старшими учнями не дамо прорватися Нав поки ви будете там. 

— Дякую тобі. Я знаю що можу покластись на тебе. 

Жінка видихнула і нарешті побачила тінь в мантії яка наближалась. Морислав був сам. Через плече в нього висіла велетенська сумка. Він йшов впевненим кроком. Коли наблизився відкинув каптур і запитав.

— Не знав що до нас ще хтось доєднається. 

— Вона лишиться тут. Буде слідкувати за тим, щоб звідти ніхто не вирвався поки ми будемо в Нав. 

Морислав зробив багатозначний вираз обличчя і знову накинув каптур. 

— Ну що ж, рушаймо. 

Він підійшов до дверей і з силою відкрив їх. На щастя там нікого і нічого не було. Тільки повіяло могильним холодом. Трава яка росла біля входу пожухла і висохла за лічені секунди. Морислав шумно ковтнув повітря, закривши очі виставив руку вперед і почав замовляти. 

— Чорна Нав прийми нас як дітей своїх. Розкрий обійми, поцілуй в маківку, впусти в дім свій святий. Ми не з порожніми руками, ми з дарами.  

Морислав дістав з сумки чорний оберіг. Підпаливши його опустив на поріг. Дим від нього почав заходити  в курган, хоча вітру не було. Коли залишився тільки попіл холод відступив і Морислав відповів. 

— Можемо заходити.

Він з Радомирою переступив поріг. Як тільки вони обидвоє опинились в середині, двері сами собою закрились занурюючи їх у пітьму. 

Морислав пройшов у середину. Туди де минулого разу ледве вдалося розірвати контракт. 

Він із сумки дістав ножа і намалював на землі поєднання двох знаків “прохід” і “смерть”. Потім тим самим лезом проткнув собі пальця, як тільки пара крапель крові впали на землю вона почала рухатись, стала нагадувати млу з болота. 

— Прохід відкритий. 

Морислав подивився на Радомиру і простягнув їй руку. Вона обережно вклала в неї свою і вони одночасно ступили в прохід. 

Перше що відчула Радомира опритомнівши це дикий біль в області грудей. Мішечок прямо пропікав в ній діру. Вона застогнала  і відкрила очі. Поруч нею лежав Морислав. Він був без свідомості. Коли очі трохи звикли до темряви вона побачила всі ті ж самі стіни що і в кургані. Берегиня поштовхала чорнокнижника.