Частина третя

Знайшовши розрив Радомира поспішила сповістити старійшину. Згодом вона зі старшими учнями оточила периметр. Розвішані обереги, перекопана по колу земля, замовляння які перегукувались від учня до учня. Радомира побалакала з кожним хто захотів допомогти. Вона нікого не змушувала всі йшли абсолютно добровільно. Берегиня строго всім заборонила наближатись до Нави якщо та вирветься. Це не їх бій. Ніхто більше з учнів не має померти. 

Сама ж Радомира сиділа в кімнаті у Корвина. Він обережно знімав пов’язки з її рук. 

— Ти ж теж знаєш що то Морислав випустив Нав? 

Корвин удавав що не чує жінки. 

— Для чого він це зробив? Невже він настільки ненавидить наш світ що готовий згодувати його Нави. 

Чоловік зосереджено і клопітливо знімав стрічку за стрічкою. 

— Смерть Милоради, на його руках. 

— Він це чудово знає. Морислав не хотів цього, він лише шукає порятунку там де сам його знайти не зможе. Радомиро, він непоганий. В кожного з нас є свої таємниці. Можливо якщо ти дізнаєшся про нього трохи більше, то зможеш зрозуміти його мотиви. 

Знахар почав обробляти руки жінки настоєм з трав. Шрами від опіків майже зажили і її пальці потроху відновлювали рухливість. 

— Як мені з ним говорити, якщо він не хоче мене чути? 

— Радомиро, не мені, старому вовку, тебе вчити як говорити з природою. Спробуй не осуджувати його, а дай змогу висловитись. Тоді можливо цей вужик і вилізе зі своєї нори. 

Корвин наніс мазь. Вона віддавала теплом і м’якістю. Аромат полину і чебрецю рознісся по кімнаті лоскочучи ніздрі. Потім знахар намотав пов’язки і додатково обгорнув у вишиту оберегами тканину. 

— Ти скоро зможеш повернутись до своєї справи, але молю не лізь раніше в пекло. 

— Нічого не можу обіцяти тобі. 

Радомира вийшла з кімнати. Ті сумніви які Корвин посіяв у ній одразу почали давати паростки. Вона не хотіла будувати якісь здогадки поки дійсно не побалакає з самим Мориславом. 

Пізній вечір огорнув все навкруги. Пітьма засіла поміж дерев та кущів. Учні Радомири розвісили захисні обереги і зачитували замовляння. Вона ж стояла перед дверима кімнати Морислава. Переступивши з ноги на ногу вона все-таки занесла руку,  щоб постукати. Зробила глибокий вдих і легенько перемотаною рукою постукала.  

По ту сторону було тихо. “ — Можливо він вийшов кудись.” — подумалось Радомирі й вона пішла шукати чорнокнижника деінде не знаючи що була дуже близько.

Морислав був у своїй кімнаті. В лещатах свого найстрашнішого кошмару. Він міцно спав, йдучи у сні по лісу. Яскраве літне сонечко пробивалося повз зелене листя. Високі дерева розкинули свої могутні гілки у всі сторони. Пташки стрибали на них перегукуючись між собою. Де-не-де пробивалась травичка, мох огортав могутні стовбури дерев. Десь далеко чулось журчання води. Можливо недалеко була річка. Морислав неспішним кроком йшов стежкою роздивляючись все навколо.  Тут серед стежки з’явилась дівчинка років семи. Вона мала довге світле волосся заплетене в косу. Її блакитні очі були точнісінько як їх матері. Вишита сорочка, спідниця, і чобітки які батько привіз їй з ярмарку. 

— Мориславчику. Чого так довго? 

— Зоряна! Ти не маєш тут бути. Мама тебе не пускала. 

— І що? Я хочу з тобою!!! — вона затупала ногами.

— Ну добре, добре. Не галасуй. 

—  А давай дорогою пограємо в хованки? Я ховаюсь. Ти шукай. 

Зоряна побігла вперед і зникла між деревами. Через деякий час почувся голос. 

— Все, знайди мене якщо зможеш! 

Морислав усміхнувшись про себе починає бігти лісом, прислухаючись до ворохів. Зоряна не любила програвати. Тому могла хитрувати й міняти місце свого сховку. Тут здалеку почувся її голос, але він був якийсь дивний. 

— А ось і не знайдеш…

Морислав пробирався між дерев та кущів. Гілки били його по обличчю. Одна з них навіть роздерла йому щоку. І тут він почав пригадувати цю місцевість. Щось жахливе чекало попереду. 

— Зоряно, де ти! Озвись негайно! 

Він все швидше йшов в той бік звідки раніше чув голос. Сестра не озивалась. Його серце забилось швидше. 

“ — Невже з нею щось сталось?” — голос в його голові не вгамовувався. Ноги рухались все швидше, а руками він практично ламав гілки які попадались перед обличчям. І ось він вискочив на галявину. Вона була не велика. Дерева по краю росли настільки щільно що дорослий навряд сюди попав би без фізичного впливу. Морислав обдивився все навкруги. На дальньому краю галявини стояв курган. Саме біля нього і була Зоряна. Її погляд був зачарований як у сліпої. Мирослав пам’ятав як старий дід що живе майже за селом розповідав. 

“ — Є в лісі курган. Ніколи не підходьте до нього. Там живе страшна темна сила. Вхопить вас і вб’є.“

Морислав не те що б не вірив, але сумнівався. Скільки разів вони ходили по гриби з Зоряною. Жодного разу так його і не знаходили, але тепер він був певен що це, саме те місце. 

— Зоряно не підходь до нього. Це може бути небезпечно! — Крикнув Морислав і побіг до сестри. Дівчинка виставивши руку вперед, крок за кроком наближалась до злощасного місця. Морислав зачепився за корінь який виліз з під землі й впав. Зоряна торкнулася долонькою металевих дверей кургану. З під них вилізла темрява. Її довгі напівпрозорі щупальца обплели дівчинку і почали тягнути її під землю. В той час вона неначе прокинулась від марення і почала кликати на допомогу.

— Мориславчику, братику врятуй мене! 

Морислав швидко встав і хотів побігати до сестри. Вирвати її, відбити в темряви, але його раптом хтось вхопив за руку. Це був той самий старий, котрий розповідав про курган. Морислав виривався з усіх сил, але старий напрочуд міцним виявився.

— Я ж попереджав що не треба чіпати той курган. Тепер її вже не врятувати. 

Темрява затягла сестру під землю. Мориславу здавалась що навіть звідти до нього лунали її крики.

Сон закінчився. Морислав підстрибнув на своєму ліжку. Він шалено обдивлявся все навколо, а потім спробував сфокусуватися на своїх руках. В деяких місцях на пов’язках ще виднілася кров. Вони заживали повільно. Корвин сказав що це поки все що він зараз може, тому треба поберегтись, але кожен день зволікань ножем різав його по серцю. Кожна перепона, чи то людина, чи обставини, це ще один день Зоряни проведений у Нави.