Частина друга

Учні та вчителі Кола продовжували жити спокійно. Вони проводили заняття, їли, пили та займались своїми справами. Зовсім не підозрюючи що, “звір” який спав у кургані прокинувся і тепер набирає сили. 

Радомира вела учнів від будівлі Кола до кургану. Сьогодні вони мали говорити про обряд тиші який заспокоює духів перед бурею. Розділивши учнів по парах, вона почала показувати що робити. Один з них мав сісти на землю і весь час, поки ритуал не закінчиться, має зберігати мовчання. Другий же має взяти підготовлені трави з кошика, гілочку полину і віхоть дзвіночків. Ходити по колу поки не відчує коли простір почне дихати.

— В цьому обряді кожен звук має силу. Слухайте себе, слухайте природу, слухайте Яв. 

Її голос був впевненим, стриманим і прекрасним. Це було для неї настільки просто неначе дихати. Вона обійшла кожного з учнів, не виправляючи, а спрямовуючи. 

Коли сонце почало сідати, вона закінчила заняття. 

— Ви всі молодці. Запам’ятайте цей час, цей стан, і ваші почуття. В кого сьогодні не вийшло не засмучуйтесь.  В нас буде ще не один шанс, щоб спробувати. А зараз збирайте речі. В нас є трохи часу позбирати трави для майбутніх ритуалів.  

— Добре майстрине. 

Учні ввічливо вклонились і розійшлись по галявині. Радомира пішла в сторону кургану. Відчуття яке з’явилось минулої ночі досі її не полишало. Чим ближче вона підходила, тим більше її бракувало повітря. Немов - у лісі який палав. 

Радомира зупинилась перед дверима кургану. Хотіла увійти, але так і не наважилась. 

— Для чого турбувати предків. Раптом це не настільки важливо. 

Вона зробила глибокий видих. Потім почула гучний крик. Берегиня різко озирнулась. 

З лісу до учнів прямувала хмара чорного серпанку. Вона рухалась швидко немов жива. В голові пронеслось.” — О ні…ні..ні.. “ В голос же прокричала: 

— Хутко зберіться всі у коло! Діставайте свої обереги. Тримайтесь за руки. 

Її голос пронизував повітря і дістався кожного. 

Серпанок дістався першої жертви. Він обплутав її своїми щупальцями. Одне з яких обвилось навколо її горла і потім залізло в рот. Очі дівчини стали білими як і обличчя. Рудоволоса красуня впала на землю без подиху. Інші з усіх сил гайнули один до одного тримаючи в руках обереги. Як тільки вони стали в коло, тримаючись за руки, хмара накинулась на них, але не змогла пробитись. Їх огортала  невидима  стіна.  Учні молились шепчучи слова оберегів. 

Радомира з’явилась немов з під землі. Вона тримала в руках жарину. Ту саму яку вчора виносили з кургану. Вона виставила руку вперед.

— Геть! Вони не твої! — голос її бринів. — Вертайся звідки вилізла. — голос загримів. Вона однією рукою стала кидати у хмару іскри.  Та трохи відступила, але не пішла. Тоді берегиня продовжила вже пошепки.

— Берегині роду, берегині часу, берегині простору. Явіть свою силу. Надайте свою мудрість. Захистіть майбутнє. 

Жарина в її руках стала палахкотіти червоним вогнем. Радомира по кроку наступала продовжуючи шептати. 

— Ти Нав прийшла до нас у Яв. Не звана, не плекана у серці не ждана. Згинь піди, своє з собою забери. 

Хмарина відступала, розстеляючись тонким шаром над землею, а згодом і зовсім пішла під землю. 

Жінка видихнула і впала на коліна. До неї підбігли учні. Хтось із них хотів взяти жарину з її рук. 

— Не торкайтеся. Ви ще не готові для цього. — її голос знову став спокійним і рівним яким був на уроці. 

Двоє юнаків взяли її під лікті і допомогли стати. Притримуючи майстриню вони дістались кургану. Повернувши жарину на місце Радомира продовжила давати настанови. 

— Милоради, не чіпайте. На ній могла ще залишитись Нав. Спочатку треба очистити її тіло. Жадан, прослідкуй за цим. Добре?

— Добре пані. 

Через декілька годин всі вчителі Кола зібрались у робочій кімнаті старійшини. Він сидів за столом, його блакитні очі дивились в нікуди. Неначе думками був десь далеко. Старійшина був високий чоловік, худої статури. Мав густе біле волосся і довгу сріблясту бороду. Темно синій каптан  місцями вже повицвітав, що створювало малюнок хмар на нічному небі. Коли нарешті всі затихли він встав і пробіг поглядом по всім присутнім. Тихо промовив. 

— Любі мої. Біда прийшла в наші стіни. На цей раз нам вдалося відбитись, завдяки нашій берегині. Але якою ціною. Одна з учениць загинула. Нехай бережуть предки її душу. 

Кімната важко видихнула. Хтось з учителів стиснув кулаки. Хтось дивився на сусіда не розуміючи як реагувати. Хтось закрив рот рукою, не даючи емоціям показатись на ззовні. 

— Але старійшина, що стало причиною?

Голос Радомири прозвучав вище ніж вона б хотіла. 

— Нав прорвала межу. Вона тут. Хоче те що їй не належить. І вже взяла свою першу плату.

Корвин стурбовано подивився на Морислава. В очах було видно німе питання. “ — Це твоя робота? Ти впустив її сюди?”

Морислав стояв біля стіни. Його очі були опущені, руки схрещені на грудях. Думками він будував стіну навколо себе. “ — Це мене не стосується. Я в цьому не винен”. Він викладав ці думки як стіну, цеглинка до цеглинки. 

Якщо його зараз захопить вина чи сумнів. Він не зможе зробити того що замислив. 

— Що нам робити старійшина? Яв ніколи не проникала в наш світ. 

— Я думаю нам треба спитати тих. Хто чи не щодня має з нею справи? Що скажете чорнокнижники?

Питання було загальним, але у Морислава по спині пробігли сироти. Колючі погляди були спрямовані на нього і ще на декількох чоловіків. Слово взяв найстарший з них. Веремар мав голос подібний металу, кожне його слово звучало так ніби вже збулося. Темно - сіра мантія ховала його тіло повністю. Видними лишались тільки обличчя і волосся. Воно було чорним зі срібними прожилками до плечей, а обличчя не було старим, скоріше давнім. Чоловік був схожий на камінь застиглий у часі та просторі. 

— Нав немає почуттів. Немає статі чи тіла. Вона приймає домовленості коли їй вигідно. Лише одиницям вдалось отримати від неї бажане і нічого не заплатити. Якщо вона хоче жертв. То доведеться їй їх дати. Це буде во благо, яке не забудеться і через віки.