Частина перша

Купальська ніч, магічна і святкова. Ніч коли межа між Нав’ю і Яв’ю стає найтоншою. Пані Радомира разом зі своїми учнями займалась приготуванням обрядів. Вони збирали трави для вогнища, розвішували обереги, очищали місцевість біля кургану. Радомира - берегиня Кола Волхвів. Її мати була серед перших учениць, а згодом їй навіть довелося пожертвувати власним життям щоб очистити місце де побудували цю школу. В подяку волхви прийняли Радомиру, піклувались про неї. Коли ж прокинулись її сили, навчили і зробили викладачкою.  

  Берегиня з кургану винесла стару жарину. Саме від неї має розгорітися велике очисне полум'я. Як тільки воно розгорілося і аромат трав рознісся по всій галявині, найстарший волхв перестрибнув його. Символізуючи тим самим подорож в Нав назад.

 Радомира розпочала ритуальну пісню. Її голос летів над землею змішуючись з туманом, вкриваючи все навкруги захисною ковдрою. Вогонь м’яко освітив її постать яка була прямою як молода береза. Вона була вдягнена у л’няну сорочку вишиту обережними знаками. Зверху мала темну накидку. Волосся густе, темно - каштанове зібране у косу. В очах кольору ліщини відображалось полум'я багаття, від чого вони набували мідного відтінку. На шиї висів срібний оберіг у формі кола. Оплавлений з одного боку, він колись належав її матері.

Учні по черзі повторювали стрибок старшого і після очищення приєднувались до співу. Їх голоси сплітаються воєдино, як сплітають трави роблячи вінок. 

Ховаючись у складках ночі, недалеко від місця ритуалу стояла чорна фігура. Темно синій каптур з вишитими червоними знаками закривав його обличчя. Він не зводив очей з викладачки. Все його єство виверталось назовні. Її магія була живим протиріччям всьому тому, що він знав і практикував. Навіть зараз він тут лише для того, щоб завадити їй. Чим ближче чоловік підходив, тим яскравіше відчував як дрижить межа. Саме вдалий час, щоб втрутитись. 

— Радомира, як хочеш загинути сама. То твоя воля. Для чого ж за собою тягнути всіх учнів? 

Від несподіванки в жінки перехопило подих, що збило й інших. Кілька секунд вона опановувала себе і швидко дала знак всім продовжувати без неї. Спів знову линув навкруги, але тих секунд тиші Мориславу вистачило, щоб кинути в землю своє закляття. Воно як чорна змія заповзло в курган і оселилось там. Радомира не помітивши цього підійшла до чоловіка.

— Для чого ти тут, Мориславу? Яка лиха тебе принесла?

— Рано чи пізно ми всі опинимось у Нави. Для чого ти одразу робиш учнів її ворогами? 

— Я не вчу тебе як складати угоди? Ось і ти моїх учнів не чіпай. Йди собі, звідки прийшов. 

— Тихіше, Радомиро. Як легко тебе зачепити. Торкнись учнів, ти вся тремтиш — його тон чіпляв і жалив. Жінці вартувало великих зусиль, щоб не влаштувати сварку прямо зараз. — Добре, я піду. Біжи назад до своїх дітей, вовчице. 

Морислав відступив, поки що. Тепер йому лишалось дочекатись, поки “світлі” не закінчать. Тоді він спокійно зможе увійти в курган. Радомира і її учні всю ніч проводили обряд, але відчуття що щось трапилось так і не зникло. 

Морислав майже на світанку покинув свою кімнату і стрімголов помчав до кургану. Закривши за собою двері він побачив розрив через який просочувалась мертва магія. Чоловік дістав зі своєї торби чорну книгу і відкривши на потрібній сторінці почав читати заклинання. Його шепіт розгойдував каміння. З кожним стуком об землю серце Морислава стискалось. Настільки глибоко в чорноту він руки ще не запускав. 

Ставши на коліна, він відкинув каптур. Його сині очі світились від магії. Схилившись, почав шепотіти речі, які не мали б тут звучати. 

— Нав, відкрийся. Віддай її мені.

З того боку земля почала теплішати. Морислав подумав що його почуто. Пересохлі губи викривились у посмішці. 

— Дай. — повторює він, але Нав відповідає мовчанням. 

Раптом тепло змінилось. Замість твердої землі під долонями став болотний мул. Руки поступово занурюватись все глибше, почали труситись, але не від страху. Нав була вже всередині. Вона текла по жилах  прямувала прямісінько до його серця. Захопивши стала тягнути вниз. 

Морислав намагається висунути руки, але Нав не відпускала. Подих став хриплим. Повітря не вистачало. 

— Відпусти. — шепоче Чорнокнижник, але вже не як володар, в як той хто просить милості. 

Нав застилає йому очі, він починає бачити мертвих. Їх руки тягнуться до нього, хочуть забрати до себе. 

  З останніх сил він робить рух, вириваючи руки з пітьми. Морислав впав на спину, з полегшенням відчуваючи нерівне каміння, яким була вимощена підлога. 

Цього разу йому вдалося розірвати угоду. Він знає що лишив у Нави частинку себе. Наступного разу вона може проковтнути його повністю. 

Притуливши руки до грудей Морислав вийшов з кургану. Сонячні промені вже торкались башт Кола.Легкий вітерець колихав його плащ, а роса змочила ноги. Він йшов вдихаючи ранкове повітря на повні груди. Від цього паморочилось в голові. Скоро він увійшов до тунелю який вів на нижні поверхи Кола. Шершаве каміння, світло смолоскипів, маленькі віконця якщо пощастить. Саме так виглядав поверх. Викладачі вірили що так вони будуть ближче до Нави, що значно полегшить навчання. 

Через декілька поворотів чоловік зупинився перед масивними дерев’яними дверима. Постукав ногою. Двері відчинив високий кремезний чоловік який був у полотняній одежі, а зверху вдягнутий вовчий кожух. На шиї висіло намисто з зубів і трав.Довге темне волосся зібране у хвіст. 

Він махом запросив Морислава в середину. Той скинув плащ і сів біля столу, як ворон на гілку. В кабінеті пахло травами, особливо виділявся аромат чебрецю. Чоловік побачив руки Морислава і закотив очі. Підійшов до шафи і дістав з шухляди шматок кори. Підніс до обличчя чорнокнижника зі словами:

— На, гризи, поки я працюю. 

— Я ж тобі не бобер, Корвин. 

— Як би був бобром, був би мовчазнішим. 

Морислав взяв до рота засушену кору. Як тільки почав жувати і сік зі слиною потрапив до горла, відчув поколювання, а потім оніміння.