Глава 3

Після тієї історії з дверима й іскрою всі, звісно, кілька днів ходили насторожено. Але, як це часто буває, навіть найдивніші речі з часом стають буденнішими - особливо якщо поруч є кава й будівельний пил.

Дім потребував ремонту, і це виявилось найкращим способом забути про все інше.

Гелен, Райан і Селін переїхали першими. Вони розкладали коробки, мили вікна, складали нескінченні списки "що купити" й сперечалися про все на світі.

Коли під’їхала Елі зі своїм дизайнерським баченням та вмінням фарбувати все в будь-якій формі, ремонт уже кипів. А з приїздом Алекса стало ще голосніше - він любив працювати руками та мав звичку робити це з музикою на повну гучність.

Дей з’явився останнім. Допоміг полагодити двері на кухні, залишився на вечерю - і так більше й не поїхав.

Ніхто не планував жити тут усі разом. Але якось так вийшло, що холодильник поступово наповнився їжею на шістьох, троє місцевих все частіше залишались з ночівлею, а у ванній з’явилися шість зубних щіток. І жоден із них не міг сказати, коли саме це сталося.

Просто так було зручно: дім великий, кімнат вистачає, оренду ніхто не платить.
І - головне - разом було весело.

Будинок поволі оживав.

Селін посадила трави на підвіконні -  м’яту, зелену цибулю, чебрець. Тепер від кухні пахло, як на літньому базарі.

— Це вже якась лабораторія зеленої відьми, - казав Райан і підморгував. - Може, ще щось виростимо? Типу чарівних грибів?

Алекс лагодив розетки і вперто намагався підключити старенький бабусин програвач вінілових пластинок до Bluetooth-колонки.

Гелен взялася за прибирання бібліотеки й відкрила справжню скарбницю: товсті томи про трави, місяць, алхімію - поруч із купою хтивих любовних романів.

— От бачите, - усміхнулась вона, тримаючи обкладинку з чоловіком без сорочки. - Бабуся любила перчик не лише в зіллях.

Елі пирснула чаєм, а Райан серйозно додав:

— Справжня жінка - багатогранна.

Найважчими були ранки.

Дей і Гелен прокидались останні. Поки не вип’ють каву й не поснідають, нагадували сварливих гремлінів, до яких краще не підходити. Але чомусь саме вони завжди першими з’являлися на кухні разом -  ще до того, як у них прокидалася людяність.

Селін злилася: вони завжди шуміли, коли вона вже працювала.

І щоранку починалося одне й те саме:

— Може, пофарбуємо в світло-зелений? Він "заземлює", - мрійливо казала Гелен.

— Господи, жінко, тобі смаку не відсипали? Ми не фарбуємо, ми страждаємо, - бурчав Дей, босий і з мокрим пензлем у руці.

— Страждання - твоя стихія, як і понурість, - відрізала вона.

Вони дратували одне одного, але між рядками цієї сварки було стільки тепла, що все більше нагадувало ритуал, а не конфлікт.

Елі іноді ловила себе на думці, що щось невидиме й важливе між її старими та новими друзями вже сплелося в одне ціле. І це було... правильно.

Одного вечора Райан помітив, що Елі сидить на сходах біля вікна. Ноутбук відкритий, але вона вже кілька хвилин просто дивилась на екран, не торкаючись клавіш.

— Гей. Як справи? - спитав він, проходячи повз.

— Та нічого... - відповіла вона, не відриваючи погляду. - Просто трохи переживаю через роботу. Кажуть, може бути якась безглузда перевірка. А я не хочу, щоб усе полетіло шкереберть.

Він сів поруч.

— Ти завжди все тримаєш під контролем, Елі. Якщо хтось це витримає - то ти.

— Це ти так раптово емпатію включив? Не схоже на тебе, - вона усміхнулась, але в очах був вогник серйозності. Він справді не з тих, хто може сказати щось більше ніж «Все буде найс».

— Не знаю, - знизав плечима Райан. — Просто відчув, що тобі потрібен друг. І морозиво.

Він зник на кухні, а за хвилину повернувся з двома ложками й відром “cookies & cream”.

Вони їли просто так, із коробки, мовчки. Але ця тиша була спокійною, навіть теплою. У ній зароджувалося щось, що не потребувало слів - довіра.

У п’ятницю ввечері всі зібралися у вітальні. Хтось приніс пляшку вина, хтось - пиво, хтось - сир і крекери. Світло було приглушене й м’яке, музика грала десь на фоні, сміх лунав з усіх кутків.

Згадували школу, сперечалися, хто в кого списував.

І тут - десь у кутку - з полиці впала книжка.

Гелен підняла її. Старий зошит із пожовклими сторінками. Рукопис. Без назви.

— Ну от, ще одна відьмаська нотатка, - сказала вона, гортаючи сторінки. - Цікаво, це бабуся писала?

Алекс, уже трохи під хмелем, нахилився:

— Раз ми живемо в домі відьом, то логічно, що тепер ми - їхні спадкоємці.

— Давайте прочитаємо! - вигукнула Селін. - Може, там заклинання для багатства!

Вони розсілися півколом, увімкнули кілька свічок. Гелен почала читати вголос, а інші — напівжартома, напівсерйозно - підхоплювали рядки.